Адам Кисіль

Матеріал з Енциклопедія Носівщини
Адам Кисіль
Герб

Ада́м з Брусилова Світольдич Кисі́ль-Низкиницький гербу Кисіль (Світольдич) (народився 1600, с. Низкиничі — помер 3 травня 1653, Низкиничі) — урядник, політичний і державний діяч Речі Посполитої. Воєвода брацлавський, київський. Один з чотирьох православних сенаторів Речі Посполитої напередодні повстання Богдана Хмельницького.

Пан радний корони Польської. Один з найвідоміших Носівських старост. Польський король у 1630 р. подарував йому носівське староство за хоробрість у війні проти Московії. Пізніше – Київський воєвода. Каштелян, генерал Київський, Житомирський, Овруцький. Збереглися пов'язані з ним назви сіл – Адамівка та Киселівка – колишні володіння Киселя.

Життєпис[ред.]

Походив зі старовинного волинського боярсько-шляхетсько-магнатського роду Киселів. Син володимирського підсудка Григорія Гнівошовича Киселя та його дружини Терези з Іваницьких. Навчався в академії у Замості, де одним з його вихователів-наставників був Касіян Сакович.

Із 1617 року служив у коронному війську під командуванням Станіслава Жолкевського, брав участь у виправах до Буші (1617), Оринина (1619), Цецори (1620). Відзначився у війнах з Османською імперією, Московією і Швецією. Власник великих маєтностей в Речі Посполитої. Брав активну участь у суспільно-політичному житті.

У 1629 році був представником короля Сигізмунда III Вази на церковному соборі у Києві, який був скликаний з метою примирити прихильників Православної і Унійної (греко-католицької) церков України. Відомий як захисник православного обряду, хоча підтримував контакти з кліром греко-католицької церкви. За даними З. Вуйціка, у Пасхальну ніч 1632 року перейшов з унійного обряду на православний. Цього року за сприяння підканцлера Томаша Замойського отримав разом з дружиною від короля село Витків у Белзькому воєводстві[1].

З 1630-х років Адаму Киселю належало Носівське староство, яке польський король подарував йому за хоробрість у війні проти Московії[2][3]. Після утворення Чернігівського воєводства отримав ленним правом містечка Кобищ та Козаргород у ньому.[4] Від князів Соломирецьких набув маєток Гоща,[5] На Чернігівщині володів також селом Киселівка (нині Менського району), мав резиденцію в фортеці міста Мена.

Приятелем А. Киселя був Лукаш Жолкевський.[6] В серпні 1635 після здобуття та зруйнування козаками гетьмана Івана Сулими фортеці Кодак разом з ним мобілізували реєстровців для походу проти повстанців, у який вирушили наприкінці серпня.[7]

Під час національно-визвольних повстань 16371638 років Кисіль виконував функції урядового комісара, вів переговори з повсталими. Зокрема, після його запевнень щодо помилування королем добровільно здались у полон ватажки повстання Павлюка. Однак на лютневому сеймі 1638 року шляхта зневажила як короля, так і А. Киселя, який під час виступу нагадував, що інакше повстанці бились би до смерті. Зокрема, на голову Павлюка пропонували надягти розпечену корону, в руки дати розпечений скіпетр. Король, щоправда, відмінив буфонську страту.[8][9]

Т. Г. Шевченко. «Прийом Богданом Хмельницьким польського посольства на чолі з Адамом Киселем в лютому 1649 року в Переяславі». 1838

У 1639 році одержав посаду чернігівського каштеляна, в 1641 — став сенатором Речі Посполитої. Із 1646 року — київський каштелян, із 1648 — брацлавський воєвода, з 1649 (26 лютого король вислав йому привілей) — київський воєвода. У період повстання під проводом Богдана Хмельницького 16481657 років Адам Кисіль був постійним представником Речі Посполитої під час переговорів із представникам гетьманського уряду:

  • лютий 1649 — голова дипмісії в Переяславі (при ньому, зокрема, Войцех М'ясковський, підкоморії: брацлавський — князь Захарій Четвертинський, мозирський — Федір Михайло Обухович, новгород-сіверський хорунжий Микола Кисіль, брацлавський підчаший Зеленський, недавній королівський посланець Якуб Смяровський, лист короля віз кармеліт кс. Лентовський; до міста прибули 19 лютого, (дорогою особи із свити, які відлучались, зазнавали нападів, кілька — були вбиті у Черняхові[10]));[11]
  • серпень 1649 — у Зборові;
  • вересень 1651 — у Білій Церкві разом з смоленським воєводою Юрієм Глібовичем, литовським стольником Вінцентом Гонсевським, брацлавським підсудком Миколою Косаковським; під час проїзду табору поблизу замку почув від козаків: «кості твої точно руські, та тільки занадто обросли вони польським м'ясом». Перемовини з Б. Хмельницьким тривали недовго, домовились щодо більшої частини умов Корони. Після початку прочитання укладених домовленостей, де йшлось про відновлення влади шляхти та панщини, прості козаки та повстанці підняли бунт, в тому числі проти гетьмана, тому він з послами заховався у замку, а потім вийшов врукопашну втихомирювати натовп, Іван Виговський вказував, що серед послів немає поляків — тільки русини та литвини. Незадоволені почали обстріл вікон (одна татарська[12] стріла ледь не потрапила А. Киселю в голову) та кидали каміння. Посли вибрались із замку під прикриттям гетьмана та старшини, які змушено використали зброю (гетьман булавою вбив кілька бунтівників). Супровід залишив послів тільки посеред степу, вважаючи їх становище безпечним. Однак натовп селян і татар догнав А. Киселя та послів, висадив з екіпажів, забрав у них речі, дороцінності, обдер обшивку ридванів. Кисіль з Косаковським оцінили збитки в 30000 зл., Глібович з Гонсевським — по 100000.[13][12]

6 листопада 1649 року приїхав до Києва, кілька тижнів проживав у пустому Київському замку (пізніше переїхав сюди, проживав майже рік[14]). 13 травня 1650 року з комісарами приїхав до міста, був ображений тим, що його зустріли без належних почестей. 16 травня в замку мав перемовини з Богданом Хмельницьким, якого супроводжували полковники, сотники, до 2000 «черні»; замок був оточений козаками і татарами (бл. 200 вояків)[15]. Від нього на перемовини з Хмельницьким до Чигирина їздив митрополит С. Косов. Гетьман приїжджав до А. Киселя, звідки вони разом виїхали на козацьку раду у Переяславі, звідти разом повернулись до Києва 23 березня. Під час перебування у замку гетьмана зі старшиною натовп селян та козаків-випищиків обложив замок, пізніше виступ втихомирили. Населення вороже ставилось до А. Киселя, міщани відмовлялись видавати провіант для утримання воєводи, його свити та сторожі, тому він витрачав майже 100 талерів щодня. Через втрату позиції шляхтою покинув Київський замок наприкінці 1650 чи на початку 1651 року (тоді перебував у Гощі).[16]

Намагався знайти компромісні рішення у відносинах між Польщею і Гетьманщиною, прагнув досягти порозуміння між обома сторонами шляхом надання привілеїв козацтву і зрівняння його у правах із польською шляхтою. Толерантна позиція Кисіля викликала безпідставні звинувачення на його адресу з обох сторін.

Один з козаків, що прихильно ставився до Адама Кисіля, 4 червня 1652 року таємно повідомив воєводу про поразку коронного війська під Батогом, радив швидко покинути Київ, що той зробив зразу вночі[17]. Останній рік життя не брав участи у політичному житті через відчудження короля та задавнену хворобу, через яку 1651 року не міг власноруч написати листа Радзієвському (пухлина руки).[18]

Заповів передати Київському братському монастирю зі школою деякі власні маєтки, розташовані поруч: Позняки (за Дніпром), по іншій стороні — містечко Новосілки з прилеглими селами (Богушівка, Звонки, Зобківщина). Цей дарунок підтвердив у 1670 році король Міхал Вишневецький. Митрополит Петро Могила заповів, щоб А. Кисіль був одним з його «душеприкажчиків», а борг митрополиту (55000 зл.) відписав Києво-Могилянському колегіуму.[18]

Помер у 1653 році. Адама Киселя і його брата Миколу було поховано в Низкиничах у Свято-Успенській церкві. На надгробку Адама Киселя його вдова Анастасія наказала написати латиною:

Перехожий! Зупинися, читай. Цей мармур говорить про славного потомка роду Светольда, славу і опору держави — Адама з Брусилова Киселя, що був каштеляном чернігівським, потім воєводою брацлавським і київським, мужа, що відзначився у боях твердістю та далекоглядністю… Плач про втрату цього знаменитого мужа, котрого оплакую разом із його достойними громадянами, хай буде пам’ятником тобі… 3 травня 1653 року. Смерть прийшла на 53-му році життя. Прощавай…

Сім'я[ред.]

Дружина — Анастасія, дочка київського шляхтича Філона Гулковича (або Богушевича[1]). Володіла маєтком у Новосілках, в якому тиждень прожили члени дипмісії короля до Б. Хмельницького[19] (перемовини — у Переяславі в лютому 1649 року). Під час перемовин Б. Хмельницького з делегацією Корони, очолювану А. Киселем, козацький гетьман напівжартома-напівсерйозно пропонував їй зректись «ляхів» і залишитись з повстанцями.[20] Продала набутий чоловіком маєток Гоща[21] гетьману Павлу Тетері.[22]

Історик Панас Феденко у своєму історичному романі «Гетьманів кум» вказав, що Анастасія — друга дружина А. Киселя, а перша померла.[23]

Меценат[ред.]

Був значним меценатом православної культури. Серед інших його коштом було зведено Собор Максаківського монастиря на Чернігівщині.

Вшанування[ред.]

  • Киселівка — одна із назва Замкової гори Києва[18]

У творах мистецтва

Адам Кисіль[ред.]

Нарис із книги: Фурса В. М. Славні імена Носівщини. — 2-ге видання, доповнене, перероблене. — Ніжин : ТОВ «Аспект-Поліграф», 2012. — 384 сторінки : ілюстрації. ISBN 978-966-340-493-6.

Побужжя XVII ст. На півдні Волині в родовому селі Низкиничі в доволі бідній родині православних шляхтичів Григорія Гнівошовича Киселя-Низкиницького і Терези Іваницької народився майбутній сенатор і київський воєвода, талановитий дипломат, радник короля, один з найбагатших магнатів Речі Посполитої Адам Кисіль. Однак далекі предки Киселів вперше фіксуються не на Волині, а на Київщині. Згідно з генеалогічною легендою Свентольдич, „гетьман війська руського” отримав прізвисько „Кисіль” під час облоги печенігами Білгорода у 897 р. коли його вигадка із діжкою киселю на дні криниці дозволила зняти облогу і врятувати місто. Інший предок Адама Киселя, згадуваний під 1456 р. Лазар Браєвич, власник Норинська під Овручем та Івниці під Житомиром, слуга київського князя Семена Олельковича.

Волинська гілка роду започаткована якимсь Олехном (Олександром) Киселем, котрий був одружений на київській дівчині Немиричівні і отримав землеволодіння на Волині від князя Свидригайла орієнтовно в середині XV ст. Прадід А. Киселя тривалий час був володимирським замковим суддею; дід – ротмістр волинської гусарської корогви, загинув під час Лівонської війни; батько Адама теж очолював корогву гусарів під час польсько-російської війни 1577-1582 рр.

Скромне господарство його батьків налічувало зо два десятки селянських дворів. За тогочасним визначенням, це була „поштива середньозаможна шляхта із Західної Волині, надійна в службах і випробувана у війні”.

1610 року Адам залишає батьківський дім, щоб навчатися в Замойській академії, яку успішно закінчує 1617 р. Зв’язки й дружба з часів навчання у цьому престижному і демократичному навчальному закладі багато в чому визначили його подальший шлях: тут одержували освіту як діти міщан, священства, військових, дрібної та середньозаможної шляхти, так і магнатів, високопосадовців і чиновників Речі Посполитої.

Адам Кисіль, подібно іншим юнакам того часу, одразу по закінченні навчання вирушає на службу до війська. За протекції Томаша Замойського він розпочинає свою політичну кар’єру. Однак, як стверджували його сучасники (та й нинішні дослідники), впродовж свого життя він проявляв і твердість, і сміливість, і впертість, був дуже здібною людиною, особливо уславився умілим господарюванням і винятковим дипломатичним хистом, особисто брав участь у війнах та військових операціях. Зокрема, у 1620 році він взяв участь у нещасливій для польської армії битві під Цецорою, у 1621 р. – відзначився особистою хоробрістю під Хотином, а в 1626 р. – у прусській експедиції. З 1632 р. стає радником короля Речі Посполитої Владислава IV, що дало змогу згодом отримати ряд високих посад та привілеїв. З 1633 р. його затверджено чернігівським підкоморієм, з 1646 р. – київським каштеляном, з 1649 р. – київським воєводою. Додатковим поштовхом швидкого піднесення стали дипломатичні послуги по розв’язанню польсько-російських прикордонних суперечок на Чернігово-Сіверщині.

Маючи хист до господарювання, дуже швидко почав багатіти. Деякі маєтки отримав за службу від держави, та ще більше земель скупив. Йому вдалось організувати й налагодити, кажучи сучасною мовою, величезне рентабельне господарство. За історичними джерелами, „скромному власникові єдиного спадкового села Низкиничі, яким ми бачимо Киселя у 20-х роках XVII ст., наприкінці життя належало 65 населених пунктів, у т.ч. 37 – на Волині, 18 – на Київщині, 7 – на Чернігово-Сіверщині, 3 – в Галичині, а річний прибуток магната-скоробагатька нараховував 150 тисяч золотих”.

Коли 1648 року спалахує національно-визвольна війна, названа Хмельниччиною, Адам Кисіль стає лідером „партії компромісу” в тогочасній Речі Посполитій: саме йому доручає Варшава вести переговори з козацько-селянським військом 1649 р. в Переяславі, а також 1651-го – у Білій Церкві.

Діяльність дипломата підпорядковувалася ідеї досягнення згоди між Польщею та Україною, між якими роздвоювалася душа київського воєводи. Але його прагнення до пошуків миру і злагоди не мали популярності ні серед поляків, ні серед українців

Втім, у польсько-литовської сторони він нажив недоброї слави: верхівка Речі Посполитої ставилася до Адама Киселя, єдиного православного сенатора, з величезною осторогою, його підозрювали у шпигунстві на користь Б.Хмельницького, зраді, а козацько-православний рух вважав, що його „руські кості лядським м’ясом поросли”. Наприкінці національно-визвольної війни Адам Кисіль у розквіті своїх творчих сил 3 травня 1653 року раптово помирає в Низкиничах, «не сприйнятий сучасниками, чужий серед своїх». Був похований у церкві-усипальниці заснованого ним же місцевого монастиря, де й досі зберігається його надгробок.

Дружина сенатора, Анастасія, дочка київського шляхтича Філона Гулковича, пережила чоловіка на 6 років і поставила у Низкіницькій церкві відомий в культурно-історичних колах надгробок з цікавим написом.

Монастир кілька разів то відкривали, то закривали. На початку XX ст. його почали реставрувати, та Перша світова війна і революція призвели до розорення та пограбування церкви й поховання Адама Киселя: склеп було відкрито, викрали золотий пірнач воєводи та інші рідкісні речі.

За Ризьким мирним договором ці землі 1921 р. відійшли до Польщі. За рік, об’їжджаючи східний кордон Польської держави, у Низкиничах побував засновник відновленої Польщі маршал Юзеф Пілсудський. Серпневого дня він поклонився праху Адама Киселя. Виходячи з усипальниці, побачив схилену в поклоні делегацію шляхтичів, які прохали підписати „ревіндекацію” на храм. Пілсудський начебто відповів: якщо засновник храму був православним, нехай такою і залишається ця давня святиня. З 1925 р. почалася давно очікувана реставрація під егідою польської держави, однак закінчити її не вдалося – почалася Друга світова війна.

На цих історичних землях 1950 р. виникло молоде шахтарське місто Нововолинськ; усі навколишні церкви вирішено було закрити. Місто потужно будувалось, попри те, що на Волині ще точились запеклі бої між напівпідпільними формуваннями ОУН-УПА та спецзагонами НКВС. 1962 р. церкву та усипальницю Адама Киселя було знову пограбовано, історичний надгробок видатного діяча – зірвано ломами й розбито. Проте зусиллями місцевих жителів, істориків, релігійних діячів 1990 року церкву було відкрито, а 1994-го тут почав діяти чоловічий православний монастир, за давнім звичаєм підпорядкований Свято-Успенській Києво-Печерській лаврі. 2002 року відреставровано гроб-саркофаг Адама Киселя, а біля стін обителі споруджено йому пам’ятник.

Виноски[ред.]

  1. 1,0 1,1 Wójcik Zbigniew. Kisiel Adam Swiętołdycz z Brusiłowa h. własnego (1600—1653)… — S. 487.
  2. Сторінки історії Носівки: до 850-річчя першої літописної згадки про місто / І. Буняк, А. Буняк, О. Комар. — Київ: Бібліотека українця, 1997. — С. 25.
  3. Н. П. Василенко. Очерки по истории западной Руси и Украині. — Киев, 1916. — С. 396 (російською)
  4. Новицький Іван. Адам Кисіль, воєвода київський… — С. 329.
  5. Шаблон:SgKP — S. 167. Шаблон:Ref-pl
  6. В. Щербак. Антифеодальні рухи на Україні напередодні визвольної війни 1648—1654 рр.— К.: Наукова думка, 1989. — 128 с. — С. 55. ISBN 5-12-000672-8 (в обкл.)
  7. Віталій Щербак. Іван Сулима // Володарі гетьманської булави: Історичні портрети / Автор передмови В. А. Смолій. — К.: Варта, 1994. — 560 с. — С. 150. ISBN 5-203-01639-9
  8. їх стратили на початку лютого 1638 р., відрубавши голову, які потім настромили на кіл
  9. Новицький Іван. Адам Кисіль, воєвода київський… — С. 331.
  10. Новицький Іван. Адам Кисіль, воєвода київський… — С. 352.
  11. Новицький Іван. Адам Кисіль, воєвода київський… — С. 350.
  12. 12,0 12,1 Юрій Мицик. Іван Виговський, переглянуто 30 вересень 2015
  13. Новицький Іван. Адам Кисіль, воєвода київський… — С. 369—370.
  14. Новицький Іван. Адам Кисіль, воєвода київський… — С. 364.
  15. Извлеченіе изъ козацкихъ лѣтописей… — С. 42.
  16. Новицький Іван. Адам Кисіль, воєвода київський… — С. 364—365.
  17. Извлеченіе изъ козацкихъ лѣтописей… — С. 43.
  18. 18,0 18,1 18,2 Новицький Іван. Адам Кисіль, воєвода київський… — С. 375.
  19. Новицький Іван. Адам Кисіль, воєвода київський… — С. 351.
  20. Новицький Іван. Адам Кисіль, воєвода київський… — С. 361.
  21. Шаблон:SgKP — S. 167. Шаблон:Ref-pl
  22. Ярослав Дашкевич. Павло Тетеря // // Володарі гетьманської булави: Історичні портрети / Автор передмови В. А. Смолій. — К.: Варта, 1994. — 560 с. — С. 261. ISBN 5-203-01639-9
  23. Феденко Панас. Гетьманів кум // В. Щербак (упорядник, автор передмови). Коли земля стогнала. — К.: Наукова думка, 1995. — 432 с. — С. 154. ISBN 5-319-01072-9 (російською)

Джерела та література[ред.]

Література

Посилання[ред.]

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Category:Adam Kisiel