Беєр Костянтин Дмитрович

Матеріал з Wiki Носівщина

Костянтин Дмитрович Беєр (1911 — помер 8 серпня 1943) — партизан з'єднання «За Батьківщину!». З 1917 жив у Козарах.

Прізвище на граніті[ред.]

Нарис Богдани Буняк в книзі: Фурса В. М. Славні імена Носівщини. — 2-ге видання, доповнене, перероблене. — Ніжин : ТОВ «Аспект-Поліграф», 2012. — 384 сторінки : ілюстрації. ISBN 978-966-340-493-6.

Поряд з нашою гімназією є велика братська могила – пантеон Слави партизанської Носівщини. Тут поховані герої-партизани, які загинули в боях з фашистськими загарбниками в роки Другої світової війни. Сорок прізвищ викарбувано на гранітній плиті обеліску. Й кожне з них – це окрема, часом складна й трагічна сторінка людського життя.

Члени історико-краєзнавчого гуртка Носівської районної гімназії вирішили дослідити біографії похованих у центральній братській могилі партизан. Затамувавши подих, перечитуємо прізвища славних патріотів України, зупиняємося на одному з них, досить незвичному для нашого регіону – Беєр. Хто він, партизан Костянтин Беєр?

Свій родовід Костянтин Дмитрович Беєр веде від орловських дворян. Поява Беєрів на носівській землі пов'язана з сім'єю графів Мусіних-Пушкіних, які мали свій маєток на Носівщині. Мусіни-Пушкіни любили запрошувати гостей, серед яких одного разу опинився генерал Володимир Беєр. Овдовілому офіцеру приглянулася молода покоївка графів Наталія Савеліївна Коток, з якою він згодом одружився. Тогочасні закони дворянства забороняли такі шлюби і винних суворо карали. Але Беєри знайшли вихід. Дворянству дозволялося одружуватися з особами духовного стану. Селянин Коток, не без участі козарського благочинного Журавльова, був уведений у духовний стан (напевно, в найнижчий його сан – псаломщика) і, таким чином, шлюб став законним. Вони переїздять до Петербурга. Невдовзі до Наталії Савеліївни у гості приїхала молодша сестра Марія. В молоду дівчину закохується син генерала, молодий Дмитро Беєр. Одруження. Весілля. У 1911 році у них народжується син, якого батьки назвали Костянтином. Саме його прізвище й можна прочитати на плиті обеліска.

Сім’я молодших Беєрів проживає в холодному далекому Красноярську, де батько майбутнього партизана проходить військову службу. Та в 1917 році пролунав грім більшовицької революції й сім’я Беєрів переїздить на Носівщину та осідає у відносно спокійних Козарах. Дмитро влаштовується начальником поштової станції у Козельці, а Беєр-старший працює у Кобижчанському лісництві. Проте цей спокій тривав недовго. У 1919 році Носівщину захоплюють денікінці й змушують Дмитра Володимировича воювати на їхньому боці. Втім, це тривало недовго, оскільки через відмову виконувати накази білогвардійських офіцерів він був розстріляний.

Відчай охоплює Марію Савеліївну. Залишившись сама, вона не знає, як жити далі. Саме тому всі свої сили та старання докладає для того, щоб виростити сина та дати йому належне домашнє виховання. Саме надзвичайна працьовитість та старанність, інтелігентність та вихованість молодої вдови привернули увагу організатора радянської влади в Козарах Івана Максимовича Демонтовича. Демонтович одружується на Маші і це врятувало її від неминучих репресій як колишньої дружини офіцера царської армії.

Іван Максимович стає головою колгоспу „Червоний партизан” у Андріївці й це відкриває для Костянтина деякі нові перспективи. Ще змалку майбутній партизан мріяв, як батько, про військову службу. Однак, якщо про це на той час не могло бути й мови, то хлопець вирішив стати механізатором у колгоспі, де головував вітчим, а потім і бригадиром тракторної бригади.

Життя, як і час не стоїть на місці. На дорослого Костю задивлялася не одна місцева красуня. Тож незабаром в їхньому домі з’явилася невістка, а невдовзі – й маленький синочок, якого молоді на честь прадіда хлопчика назвали Володимиром. Здається, в родині знову поселилися спокій та щастя. Проте все це швидко закінчилося – почалася Велика Вітчизняна війна.

...Військова частина, в якій воював Костянтин Беєр, потрапила в оточення. Полон. Втеча з нього та повернення до рідного дому. Чорні дні окупації. 11 березня 1943 року фашисти вщент спалюють Козари. Не уникнути б сім’ї Демонтовичів-Беєрів участі чотирьох тисяч сільчан, по-звірячому спалених окупантами, але вони, на щастя, завчасно виїздять з села й переховуються в лісах разом з партизанами з’єднання „За Батьківщину”. Іван Максимович та Костянтин Дмитрович розпочали свою партизанську боротьбу, а Марія Савеліївна з дружиною Костянтина та маленьким Володею були призначені до господарської частини з’єднання. Практично весь час Костянтин разом з іншими партизанами проводив у рейдах та бойових операціях й свою родину бачив дуже рідко. Втім, саме завдяки такій самовідданості бійців партизанське з’єднання тільки в 1943 році знищило 6000 ворожих солдат та офіцерів, пустило під укіс 69 ешелонів та бронепоїзд „Адольф Гітлер”.

Останній бій Костянтина Беєра відбувся 8 серпня 1943 року. Цього дня партизани вирішили були здійснити диверсійну операцію на 110-му кілометрі залізниці біля хутора Коробчиного, на той час вже також спаленого окупантами. Перевдягнені у мадярську форму, партизани розпочали її досить вдало, знищивши бронепоїзд. Однак, незабаром німці отримали підкріплення й завязався нерівний бій, у якому, за словами очевидців, ворожа куля й скосила Костю. Та коли наступного дня партизани повернулися на місце бою, то тіла Беєра вони не знайшли. Можливо, саме через мадярську форму німці підібрали його як свого вбитого чи забрали в Ніжин на опізнання.

Тяжким було горе матерів та дружин, що втрачали своїх дітей та чоловіків. Та ще тяжчим воно було для Беєрів, які навіть не мали змоги оплакати загиблого. Втім, Марії Савеліївні було пообіцяно, що після перезахоронення полеглих партизанів ім’я її сина Костянтина Дмитровича Беєра буде викарбуване на плиті братської могили.

Чи знайдеться коли письменник, хто взяв би на себе відповідальність художньо описати історію цієї непростої родини. В житті Беєрів і справді було так багато подій, що їх вистачило б не на один роман. А скільки було таких родин?...

Богдана Буняк.