Бовкун Іван Михайлович

Матеріал з Wiki Носівщина
Іван Бовкун

Іван Михайлович Бовкун (7 лютого 1908, станиця Старокорсунська, нині Краснодар. краю, РФ — 8 липня 1988) — Герой Радянського Союзу (1944), учасник Німецько-радянської війни, командир партизанського з'єднання «За Батьківщину», яке діяло на півдні Чернігівської області. Очільник штабу партизанського руху при Військовій Раді 1-го Українського фронту. Автор книг «Солдати другого фронту» (1957) та «Подвиг під псевдонімом» (1978).

Життєпис[ред.]

Народився в селянській родині. Українець. Освіта незакінчена середня. Працював у рідній станиці.

У Червоній Армії із 1928 року. Закінчив військову Орджонікідзевську піхотну школу в 1931 році.

З початком німецько-радянської війни на фронті. У жовтні 1941 року мотострілецький полк І. Бовкуна потрапив у оточення і був розгромлений. Бовкун вирішивши продовжити боротьбу перебрався до Ніжина де раніше до війни знаходився його полк, і саме там долучається до військового підпільного руху. Пізніше після невдалої диверсії у Ніжині вимушений був із спільниками тікати до лісу і долучитися до партизанів, які на той час діяли досить пасивно. Трохи згодом організував власний загін партизанів який потім приєднався до носівського партизанського загону «За Батьківщину», яким командував М. І. Стратилат. Через деякий час командиром загону став кадровий військовий Бовкун, а Стратилат став начальником штабу, пізніше — комісаром загону. 11 червня 1943 року загін перетворюється на партизанське з'єднання «За Батьківщину», яке складалося з трьох полків і налічувало 5 тисяч бійців.

Партизанські загони з'єднання Бовкуна діяли в Носівському, Ніжинському та Бобровицькому районах. За два роки війни в тилу ворога партизани з'єднання здійснили 69 диверсій на залізниці, пустили під укіс 18 ешелонів з живою силою і військовою технікою противника. У зоні дії з'єднання був повністю збережений урожай 1943 року. Напередодні підходу частин Червоної Армії до Дніпра 19 вересня 1943 року, два полки Чернігівського партизанського з'єднання захопили три переправи через Дніпро поблизу сіл Теремці і Домантове, одну переправу на Прип'яті і незважаючи на атаки гітлерівських військ, утримували їх до підходу частин Червоної армії, чим сприяли їхньому швидкому форсуванню Дніпра.

4 січня 1944 року Бовкуну присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» (№ 2887).

10 квітня 1945 заарештований радянською військовою розвідкою за звинуваченням у зв'язках із німецькою розвідкою під час війни. Перебував під слідством до 1950, звільнений 1951, оскільки його провини не доведено.

За іншими даними після закінчення війни був засуджений за брехливим доносом в зв'язку з убивством М. І. Стратилата. Позбавлений військового звання і державних нагород. Через чотири роки після смерті Й. В. Сталіна командири і бійці його партизанського об'єднання, які залишилися в живих, добилися його повної реабілітації. Автор підлого доносу був викритий і засуджений за наклеп. І. М. Бовкуну повернули зірку Героя і ордени. Він був відновлений в рядах партії, але навідріз відмовився від запропонованого йому поста керівника Комісії Ветеранської організації партизанів УРСР.

З 1951 підполковник запасу мешкав у Львові, працював директором кінотеатру. Там же 1957 видав книгу спогадів «Солдати другого фронту», в якій поставив під сумнів керівну роль партії в організації партизанської боротьби. Книгу вилучено й знищено, автора вдруге виключено з компартії[1].

Остаточно справедливість щодо Івана Бовкуна була відновлена ​​тільки в 1971 році.

1976 у Москві видав книгу «Подвиг под псевдонимом».

Помер 8 липня 1988. Був похований на Личаківському цвинтарі, центральній алеї. Згодом могилу перенесли на більш віддалену частину кладовища.

Партизанський командир[ред.]

Нарис Г. Власенка у книзі: Фурса В. М. Славні імена Носівщини. — 2-ге видання, доповнене, перероблене. — Ніжин : ТОВ «Аспект-Поліграф», 2012. — 384 сторінки : ілюстрації. ISBN 978-966-340-493-6.

До 100-річчя від дня народження Героя Радянського Союзу І. М. Бовкуна.

Ім'я цього героя, командира партизанського з'єднання «За Батьківщину», що діяло під час Великої Вітчизняної війни на Чернігівщині і, зокрема, на Носівщині, добре знайоме жителям нашого краю, особливо людям старшого покоління, для більшості з яких він став своєрідним символом визвольного партизанського руху на Поліссі. Між тим, народився Іван Михайлович Бовкун далеко від Чернігівщини – в станиці Старокорсунській Платаровського району Краснодарського краю в родині кубанського козака. Там, в атмосфері кращих сільських традицій і спогадів про героїчне життя його прапрадіда – козака Запорізької Січі, пройшли дитячі та юнацькі роки Івана.

У 1927 році юнака призвали служити до лав Червоної Армії, там закінчив військове училище, після чого був призначений командиром взводу, а затим – батальйону 43-го стрілецького полку, що розташовувався у містечку Ямпіль. Тут і познайомився зі своєю майбутньою дружиною Ганною Микитівною. Пізніше жінка розповідала, що свататися Іван приїхав до неї на білому коні, який за наказом вершника опустився перед нареченою на передні коліна. Той видовищний і красивий момент їй запам'ятався на все життя.

Із грудня 1940 року капітан Бовкун командував 19 стрілецьким полком, який з перших же днів війни був на передовій. А в лісі біля Рівного Івана було тяжко поранено. На щастя, непритомного командира знайшов і вилікував селянин Павло Тростинський.

Оговтавшись після поранення, Іван знову вирушив на фронт, по дорозі завернувши на коротку гостину до батьків своєї дружини у Ямпіль. Там дізнався, що Ганна евакуювалася у Ніжин, тож і собі подався у поліський край, аби знайти її. Добравшись до цього містечка, Іван Бовкун розшукав дружину свого однополчанина Якова Медвєдєва – Ольгу Андріївну, від якої дізнався, що в Ніжині проживають три командири Червоної Армії – оточенці Іван Коновалов, Петро Красницький та Дмитро Ломтєв. Вони створили підпільну групу і розповсюджували листівки антифашистського змісту. Розуміючи, що цього у боротьбі з ворогом замало, Іван Бовкун з Петром Красницьким подалися у Носівський район на пошуки партизанів. Вже у селі Криниця їм пощастило зустріти дружину командира взводу зв'язку І. Т. Вовкогона Надію Павлівну, яка познайомила їх з братом свого чоловіка Пантелієм та колишнім головою Червонопартизанської сільради Іваном Огієнком та іншими місцевими партизанами. А вже вони привели нових знайомих у Сулак, де знаходився на той час командир їх загону М. І. Стратілат. Він дав завдання ніжинським підпільникам знищити місцевий склад паливно-мастильних матеріалів та коменданта міста – генерала Віндлера. Завдання було виконано, але почалися арешти підпільників. Івану Бовкуну та ще чотирьом його побратимам вдалося втекти і вони приєдналися до загону Стратілата, який тоді розташовувався на Сіриковому острові. Михайло Іванович призначає Івана Бовкуна командиром відділення і одразу ж посилає його в село Колісники роздобути продуктів харчування. Партизани успішно провели цю операцію, за ініціативою Бовкуна не серед сільчан зібравши продукти, а захопивши там поліцейський стан. За це самоуправство М. І. Стратілат оголосив Бовкуну догану.

Чимало розбіжностей у поглядах між ними було і потім. Кадровий командир Бовкун рвався в бій, наполягав на активізації партизанського руху, а секретар райкому Стратілат побоювався, що фашисти жорстоко мститимуть мирному населенню. Згодом так і сталося. Коли група партизанів на чолі з Миколою Симоненком пішла у Червоні Партизани аби забрати там схований кулемет, їх оточили поліцаї і зав'язався нерівний бій. У ньому загинув партизан Іван Костюченко, але перед тим йому вдалося убити німецького унтер-офіцера і його вівчарку. За це фашисти забрали з села 150 чоловік і розстріляли їх в ніжинській в’язниці.

Після цього окупанти посилили облави на партизан і народні месники вирішили йти далі у ліси до фронту, аби встановити зв'язок з іншими партизанами. Та спокійно дійшли лише до села Гусавка Березнянського району (нині Менщина). Там на них напали німці і в бою загинули партизани Кузьма Огієнко, Федір Бібіков, Іван Разін, Петро Мазуренко та Наташа Боровик. Частина бійців вирвалася з бою і пішла до лінії фронту, а решта повернулася у носівські ліси. Таким чином організувалися три партизанські групи. В групу Стратілата ввійшли в основному члени партії та актив з Носівки, в групу Бовкуна – бійці і командири-оточенці, а Симоненко командував жителями Червоних Партизан та прилеглих сіл.

Загін Бовкуна успішно діяв на Носівщині, здійснивши, зокрема, ряд важливих операцій на залізниці. А в листопаді 1942 року у загін прибув уповноважений українського штабу партизанського руху Я. Р. Овдієнко, який об'єднав розрізнені партизанські групи в єдиний загін, комісаром якого після загибелі М. Г. Гонти став М. І. Стратілат. На той час загін був уже достатньо великою силою, мав свій кінний ескадрон, тож народні месники вирішили зробити три рейди з кобижчанських лісів селами Козелецького, Носівського та Ніжинського районів. Під час цієї кампанії загін Бовкуна, Стратілата та Овдієнка об'єднався з загоном Симоненка, згодом утворивши масштабне партизанське з'єднання «За Батьківщину». Більшими і дошкульнішими ворогам стали й бойові операції партизан. Аби помститися месникам, фашисти у люті спалили села Козари та Сулак, Коробчине і частину Червоних Партизан. А в травні проти месників були кинуті есесівські полки, артилерія, танки та літаки, які змусили відступити партизанів за Десну. Та невдовзі з'єднання повертається на Носівщину і розпочинає масштабну «рейкову війну», майже щодня пускаючи під укіс ворожі ешелони. А 29 червня 1943 року партизани за наказом І. Бовкуна знищили відомий фашистський бронепоїзд «Адольф Гітлер».

Окрім бойових дій, опікувалися партизани так званим патронатом – жінками, дітьми і людьми похилого віку, які посильно допомагали визволителям у непростому лісовому побуті – прали одяг, готували їжу і навіть слідкували, аби штаб не застала зненацька повітряна атака.

Партизанське з'єднання під командуванням І. М. Бовкуна росло і міцніло з кожним днем. Загалом же в цей період його діяльності в тилу було знищено 5198 окупантів, 27 поліцейських станів, 69 поїздів, 17 паровозів, зірвано 18 залізничних мостів, у 300 місцях було пошкоджено залізницю, виведено з ладу 70 кілометрів мережі телефонного зв'язку, знищено чимало транспорту ворога, захоплено станкові та ручні кулемети, 45 гармат та ще безліч зброї і боєприпасів. Та головні бої були ще попереду.

За наказом начальника штабу партизанського руху генерала Строкача з'єднання «За Батьківщину» у кількості 6000 чоловік у вересні 1943 року вийшло на форсування річок Десни, Дніпра та Прип'яті. Тільки таким чином можна було звільнити Київ від окупантів, тому партизани, перейшовши на правий берег Дніпра, утримували там плацдарми до приходу частин Червоної Армії під шквалом вогню німецької авіації та артилерії, який забрав життя понад 500 партизан. За героїчну боротьбу в тилу ворога та успішне форсування Дніпра і Прип'яті Указом Верховної Ради СРСР від 4 січня 1944 р. командиру партизанського з'єднання «За Батьківщину» І. М. Бовкуну та командирам полків з'єднання О. І. Шеверьову і М. Д. Симоненку було присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу.

Після розформування з'єднання «За Батьківщину» І.М. Бовкуна направляють працювати начальником штабу партизанського руху при розвідці Четвертого Українського фронту. Тут він готував кадри для організації партизанського руху в Румунії, Чехословаччині та Угорщині. На цій посаді протягом війни Іван Бовкун дослужився до полковника.

Та ледве вщухли останні ворожі постріли, як на вимогу Олексія Федорова служба безпеки СРСР почала збирати компромат на І. Бовкуна. Його посадили у московську Луб'янку і називали німецьким шпигуном, ворогом народу, аби отримати потрібні їм зізнання, жорстоко катували героя війни.

Як потім розповідав мені колишній партизан з'єднання, полковник юстиції Петро Андрійович Кропив'янський, після звільнення Іван Михайлович приїздив до нього у Ніжин і показував численні рубці на своєму тілі – сліди допитів, якими так і не змогли змусити його визнати себе зрадником народу і терористом. На його користь були і свідчення партизанів-побратимів. А затим «справа Бовкуна» потрапила на стіл військового прокурора Збройних Сил СРСР генерал-лейтенанта Афанасьєва, який теж відкинув усі безглузді звинувачення. Але й після цього І. Бовкун ще рік сидів у в'язниці м. Києва і був звільнений за амністією. Вже живучи у Львові, обурений несправедливістю, І. Бовкун пише скарги на ім'я головного прокурора СРСР та заступника голови Верховної Ради УРСР С. А. Ковпака і тільки після цього йому було повернуто звання полковника та Героя Радянського Союзу.

У 1957 році І. М. Бовкун видав свою книгу про партизанський рух на Чернігівщині «Солдати другого фронту». Але вона не проходить бюрократичні коридори і автора виключають із партії, роблять все, аби книга не дійшла до народу. П. А. Кропив'янський згадував, що саме в цей період, коли була знищена книга, він єдиний раз бачив сльози на очах в Івана Бовкуна. Після того він написав листа Хрущову, де, як і в книзі, ставив багато риторичних запитань і щодо зникнення комісара Стратілата після відвідин Москви, і численних непорядних вчинків Федорова, який фактично обезглавив з'єднання «За Батьківщину». Але Хрущов не знайшов кращого рішення, ніж відправити листа Федорову для ознайомлення. Тож лише через 21 рік після виходу першої частини книги «Солдати другого фронту» у московському видавництві «Дитяча література» вийшла друга книга І. Бовкуна «Подвиг під псевдонімом», в якій були описані всі головні події діяльності партизанського з'єднання «За Батьківщину». Але все ж таки це була книга для дітей і в ній неможливо було показати всю правду про жорстокі реалії. Тому навіть сьогодні ще чекають дослідження численні чутки про конфлікти між Бовкуном і Стратілатом, які не раз спростовували колишні партизани Іван Станжур, Петро Кропив'янський, Іван Кривенко, Павло Варуха, Оксана Коробко та інші. Й сам Іван Бовкун у своїй книзі пише про хоробрість і чесність Стратілата, з яким пліч-о-пліч пройшов немало бойових шляхів.

Після війни Іван Бовкун жив і працював директором кінотеатра у Львові, але не раз приїздив на Чернігівщину на зустрічі з побратимами. Був він і на відкритті обелісків в Орішному і кобижчанському лісі. А в 1981 році приїжджав на похорон бойового побратима М. Д. Симоненка.

Помер І.М. Бовкун на вісімдесятому році життя 8 травня (за іншими даними 8 липня) 1988 року і був похований на центральній алеї Личаківського кладовища у Львові.

Цьогоріч виповнилося 100 років від дня народження цього мужнього захисника Вітчизни. Голова ніжинської секції ветеранів-партизанів П. А. Кропив'янський організував дійсно незабутній вечір пам'яті І. М. Бовкуна, який відбувся в актовому залі місцевого аграрного інституту. Зі Львова у Ніжин приїхали дочка Івана Михайловича Тамара Іванівна Суліна, внучка Наташа з чоловіком Валерієм та правнуки Катя і Владислав, які перед початком урочистих зборів запалили свічу пам'яті перед портретом свого прадіда-героя. Того дня було багато виступаючих й не залишилося, напевно, жодної людини в переповненому гостями залі, байдужої до непростої долі цієї неординарної, мужньої людини. Після офіційної частини зборів відбувся концерт, затим громадська панахида і, звичайно ж, море спогадів – однополчан, рідних, які з болем говорили і про перепоховання героя з центральної алеї кладовища в дальній його кінець.

Але Україна пам'ятає своїх героїв і мають пам'ятати їх наступні покоління. Незабаром в Ніжині ім'ям Героя Радянського Союзу І. Бовкуна буде названа вулиця, а найголовніше – його подвиг продовжує жити в серцях людей. На це І.М. Бовкун заслужив самим своїм життям, до краю покладеним на вівтар Батьківщині.

Г. Власенко, с. Ясна Зірка

Примітки[ред.]

  1. Немає гарантій, що він до складу рівненського підпілля не введе Гітлера Журнал «Країна» № 96 за 11.11.2011? автор: Володимир Гінда, кандидат історичних наук.

Посилання[ред.]

Література[ред.]

  • В. М. Ємельянов (2004). Бовкун Іван Михайлович. Енциклопедія сучасної України : у 30 т. / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ, Координаційне бюро енциклопедії сучасної України НАН України. — К., 2003­–2016. — ISBN 944-02-3354-X.