Буняк Іван Якович

Матеріал з Wiki Носівщина
Іван Буняк

Іван Якович Буняк (народився 1923 в Носівці — помер 1998) — український бібліограф, краєзнавець, автор книг з історії Носівщини.

Життєпис[ред.]

Рід Івана Буняка походить з козаків.

Народився у Носівці. Навчався в Носівській середній школі № 1.

Закінчив Ніжинський технікум з підготовки культосвітніх працівників (з відзнакою).

Завідував районною бібліотекою в Носівці.

Зроблене[ред.]

Був ініціатором і організатором історико-краєзнавчого музею (наразі — закритий) на початку 1960-х років в районному будинку культури. До створення музею були також причетні Кирило Федосійович Мірошник, Георгій Георгійович Рогоза, Іван Васильович Павленко, Марія Кирилівна Шовкун, Олександра Петрівна Богомаз, Володимир Йосипович Шевчук, Анатолій Іванович Ткаченко.

Іван Буняк підтримував дружні взаємини з художником С. Ф. Шишком, який подарував у краєзнавчий музей свою картину, вів листування з партизанами М. Гонтою, Г. Данилко, Ф. Степановим, науковцями та культурними діячами: І. Чирком, Б. Калмановським, іншими.

З його ініціативи було проведено кілька археологічних експедицій, зокрема, знайдено залишки язичницького капища в урочищі Струга.

Є співавтором нарису про Носівку в академічних виданнях: «Історія міст і сіл Української РСР» та « История городов и сел Украинской ССР».

Автор книг:

Іван Якович зібрав архів негативів пам'ятників культури, історії, археології, які були на Носівщині. Збирав матеріали по краєзнавству (залишив архів газетних статей та цитат з книг), систематизував майже тисячу краєзнавчих джерел і в 1997 році, за рік до смерті, видав бібліографічний покажчик «Носівка і Носівщина».

Одержимий любов’ю до рідного краю[ред.]

Нарис Н. Калюжної в книзі: Фурса В. М. Славні імена Носівщини. — 2-ге видання, доповнене, перероблене. — Ніжин : ТОВ «Аспект-Поліграф», 2012. — 384 сторінки : ілюстрації. ISBN 978-966-340-493-6.

Про таких людей, як Іван Якович Буняк, писати і легко і важко водночас. Легко тому, що в нього такий життєвий шлях, якого вистачило б пройти й трьом, а його творча спадщина просто ще не оцінена земляками. Власне, не стільки важко, як відповідально говорити про цю поважну людину, її вклад в розвиток бібліографії і культури в цілому для нашого району. Адже саме цей надзвичайно розумний, толерантний і скромний чоловік не просто любив і цікавився історією свого краю, а впродовж всього життя вивчав, збирав, впорядковував історико-краєзнавчі матеріали, писав книги цієї тематики, гуртував навколо себе таких, як сам, одержимих любов'ю до малої батьківщини. Певно, не останню роль у житті Івана Яковича зіграло й козацьке коріння. Адже саме в козацькій родині він 1923 року з'явився на світ, щоб все своє свідоме життя пізнавати його і відкривати його невідомі сторінки.

Зовсім скромно і опосередковано торкнувшись відомостей про цю людину, просто вражають його невтомність, творче горіння і водночас його робота на ниві культури, де він був справді сівачем.

Не помилюсь, коли скажу, що саме Іван Якович був одним з тих, на кому трималася ця важлива у всі часи сфера життя району – духовна. Прийшовши завідувати районною бібліотекою вже після війни, закінчивши з відзнакою Ніжинський технікум з підготовки культосвітніх працівників, він мав за плечима життєвий досвід, помножений на ентузіазм і велику любов до книги. Він все життя займався самоосвітою і, можливо, саме цей чоловік, серед небагатьох, так глибоко розумів важливість виховання книгою, знання і збереження культури рідного краю для прийдешніх поколінь.

Іван Якович справді багато зробив як бібліотекар. Він був ініціатором і організатором краєзнавчого музею, який після довгого занедбаного закриття просто загубився в незрозумілій приватній архітектурі. І, можливо, добре, що такої наруги над своїм дітищем Іван Якович вже не бачив. А тоді його створювали справді по крупицях. На початку 1960-х років в районному будинку культури відкрили історико-краєзнавчий музей. Власне, його створення було справою групи ентузіастів. Зокрема, Кирила Федосійовича Мірошника, Георгія Георгійовича Рогози, Івана Васильовича Павленка, Марії Кирилівни Шовкун, Олександри Петрівни Богомаз, Володимира Йосиповича Шевчука, Анатолія Івановича Ткаченка. Всі ці люди – переважно вчителі та інтелігенція району, які завдяки своїм далекоглядності, неспокою зробили справді велику справу. Це вони збирали експонати, допомагали робити експозицію. Саме з нього, Івана Яковича, розпочалася музейна справа в нашому районі. З його ініціативи налагоджувались зв’язки з відомими земляками. Зокрема, він підтримував теплі, дружні взаємини з художником С. Ф. Шишком, який подарував у краєзнавчий музей свою картину, вів листування з партизанами М. Гонтою, Г. Данилко, Ф. Степановим, іншими науковцями та культурними діячами: І. Чирком, Б. Калмановським, іншими. Активно підтримував зв'язки з науковими установами, інститутами, музеями та архівами. Така співпраця давала свої результати. З його ініціативи було проведено кілька археологічних експедицій, зокрема, знайдено залишки язичницького капища в урочищі Струга.

Постійна жага до самоосвіти, великий досвід, накопичений за роки роботи, спонукали Івана Яковича до написання наукових праць. Знову ж таки про Носівку та історію рідного краю. Він стає співавтором нарису про Носівку в академічних виданнях: „Історія міст і сіл Української РСР” та „История городов и сел Украинской ССР”. З-під його пера вийшли книги: „Сторінки історії Носівки”, книга перша, 1997 р. „Сторінки історії Носівки”, книга друга, 2003 р. „Партизанська Носівщина”, 2000 р. Втім, серед його праць є ще одна не менш важлива і цінна для земляків: Іван Якович зібрав солідний архів негативів пам'ятників культури, історії, археології, які були на Носівщині. Окрім того, він збирав матеріали по краєзнавству (залишив архів газетних статей та цитат з книг), систематизував майже тисячу краєзнавчих джерел і в 1997 році, за рік до смерті, видав бібліографічний покажчик „Носівка і Носівщина”.

Попри всі досягнення цього надзвичайного чоловіка, поціновування його праці тодішньою владою (Іван Якович отримував численні грамоти, зокрема, й від Міністерства культури), він залишався скромною, надзвичайно толерантною людиною, закоханою у людей і рідний край. Його сучасники все ж тяжіють до думки, що головною справою життя Івана Яковича з-поміж усього іншого, не менш для нього важливого, стало створення музею. Спочатку це була невеличка кімнатка в районному будинку культури, а коли приміщення виявилося затісним для того огрому експонатів, виділили приміщення колишньої редакції районної газети. У своїх спогадах про роботу музею згадує перший директор Людмила Степанівна Кульбеда:

„Пригадую свій перший робочий день. Відкрила двері, а там лише голі стіни, вогнегасник та дерев'яний ящик для сміття. Треба було починати новий ремонт, та й палива не було. Довелось звертатися до влади. Проте ніхто на той час цільових коштів не виділяв. Все робилось на добровільні внески колгоспів району. Велику допомогу в організації роботи музею, його облаштуванні тоді надавали секретар райкому партії О. П. Богомаз, голова ради музею І. Я. Буняк, інші ентузіасти цієї справи. Чернігівський музей почав відряджати наукових співробітників, які допомагали розробляти експозиційний план. Особливо відчутною була допомога В. В. Займенко. Художнім оформленням та виготовленням стендів займався талановитий місцевий художник Володимир Пікалов”.

Загалом весь огром роботи з відновлення та збереження цінних експонатів, виготовлення експозиції – все робилося виключно на добровільних засадах, як тоді говорилося. Після роботи допізна просиджували чи в музеї, чи в когось вдома, аби створити спільний на всіх храм історії розвитку нашого краю. Музей відвідували багато відомих діячів науки і культури. Приїздив у Носівку і тодішній міністр культури Бабійчук. Роботою музею зацікавився й інститут археології АН України. Частим гостем у ньому став його представник, археолог В.Ф. Воєвода. Саме під його керівництвом були проведені археологічні розвідки на території першого поселення носівчан поблизу р. Рудка, під селом Сулак, на території земляного укріплення Городища, що розташоване поблизу Плоского. В археологічних розвідках брали участь найбільші прихильники цієї справи: 3. Д. Пуха, Л. Д. Пуха, В. Кебкал, П. Є. Репета, К. Ф. Мірошник, І. В. Павленко, учні шкіл. По закінченню експедиції проводилась тематична конференція: «Люби і знай свій рідний край».

Власне, музейною справою того часу займались справді ентузіасти, які отримували від того неабияке моральне задоволення. І передусім від того, що їхня праця і захоплення не загубилися, а стали надбанням земляків. На той час музей працював по три дні в тиждень, організовував екскурсії не лише для шкіл району, а й інших міст. І це було найвищою винагородою для його творців, справжніх патріотів рідного краю. На жаль, більшість з них уже відійшли у Вічність. Втім, якщо сьогодні ми говоримо про них і їхнє життя з вдячністю, вони прожили достойно і яскраво. Життя на повен зріст. Саме до когорти таких особистостей Носівщини цілком справедливо належить й І. Я. Буняк. На жаль, вже 10 років його немає з нами, однак його справу з таким же неспокоєм і знанням всіх тонкощів продовжує син, вчитель історії Носівської районної гімназії. Власне, саме завдячуючи батьку, свого часу Анатолій Іванович обрав юнацьке захоплення собі за професію. Став одним із організаторів музею, разом з В. М. Фурсою, спочатку у школі, а потім – гімназії. Анатолій Іванович готував експозицію з історії Носівки, використовуючи переважно матеріали, зібрані батьком.

Він залишив справді багатющу спадщину, передусім – духовну. Вона дуже дорога і цінна для нього і його сім'ї,а земляки, певно, ще матимуть можливість оцінити її по-справжньому. Бо той неоціненний труд Івана Яковича на ниві духовності, бібліографії, у вивченні історії рідного краю може зрівнятися мало з чим своєю глибиною і неординарністю, сповненою передусім великою любов'ю до землі, де народився і прожив усе своє життя.

Н. КАЛЮЖНА

Посилання[ред.]