Гонта Михайло Григорович

Матеріал з Wiki Носівщина

Михайло Григорович Гонта — партизан, комісар з'єднання «За Батьківщину». Загинув у бою з німцями 27 квітня 1943 р.

До життєпису[ред.]

Брав участь і загинув у бою з німцями 27 квітня 1943 р., в якому було врятовано життя мирних жителів.

Після визволення району тіло командира загону Михайла Григоровича Гонти та мринчанина Івана Дмитровича Нижника перехоронено в центральну братську могилу м. Носівки.

На місці бою, в якому було врятовано життя мирних жителів і в якому загинули Михайло Гонта та Іван Нижник, біля лісу над шляхом споруджено пам'ятник.

Визволення мринських бранців[ред.]

Після трагедій в селах Козари, Плоске, Червоні Партизани окупанти не припиняють масового терору проти мирних жителів. Сотні заручників з усіх сіл району томилися в застінках гестапо. Багато з них були розстріляні і закатовані. Готується чергова розправа над партизанськими сім'ями села Мрин, Партизанська розвідка донесла, що 27 квітня ці сім'ї фашисти везтимуть із Мрина в Носівське гестапо.

Мринська поліція знаходилася в цегляному приміщенні Мринської школи, яку окупанти обладнали у справжню фортецю. Територія школи була огороджена колючим дротом. Навкруги споруджені вогневі точки, між ними викопані траншеї. Кілька класів школи поліцаї зайняли під в'язницю, де тримали заложників і мирних жителів. У кімнатах поруч знаходилася поліція. Тут же проводилися допити із застосуванням тортур. Крім того, до арештованих членів партизанських сімей були приставлені «двійники» із жителів села яких окупанти вважали благонадійними. Кожен із цих “двійників”» відповідав ціною свого життя за закріпленого за ним в'язня і ні на хвилину не відпускав його від себе. Допити змінювалися тортурами, тортури — допитами. Особливе сумління проявляли такі німецькі прислужники, як Бондаренко, Заєць та інші. У відповідь на їх знущання партизани спалили садиби поліцаїв.

Колишня заложниця Ольга Демидівна Глинка, дочка розстріляного в кінці 1941 року партизана Демида Терентійовича Глинки розповідала:

«На допитах гестапівці весь час повторювали питання: Де партизани? Скільки їх? Після кожного запитання вони закладали в двері її пальці і давили, аж поки не починала йти кров. Не дочекавшись відповіді, гітлерівці повторювали все спочатку. Щоранку нас виводили на подвір'я для перевірки. Ми повинні були пройти вперед і назад крізь дві шеренги поліцаїв, які нещадно били нас нагаями. Особливо тяжко було дивитися на наших стареньких матерів, які падали під першими ударами. А підійти і допомогти їм ми не могли.»

Партизани декілька разів намагалися розгромити це поліцейське кубло і визволити в'язнів, але кам'яні стіни школи заважали це зробити. Було підірване приміщення старостату. Згодом поліцаї відібрали і переселили в окрему арештантську кімнату всіх в'язнів — членів партизанських сімей, яких почали готувати для відправки в Носівку. Зв'язкові доповіли про це в партизанський загін і командування прийняло рішення визволити приречених на страту.

Як розповідала Ольга Демидівна, до вікна їхньої кімнати підкралася вчителька Надія Іванівна Остапенко і через розбиту шибку пошепки сповістила, що дорогою партизани повинні їх визволити. Але вона тут же була схоплена поліцією і разом з дочками Світланою і Ларисою включена в групу для відправки в Носівське гестапо.

Серед приречених на смерть були: мати Василя Йовича Компанця — Зоя Митрофанівна, його сестра Мотрона Йовівна, мати Дмитра Кіндратовича Голодного — Марина Іванівна, сестри Євгенія і Мотря, Ольга Демидівна Глинка і її мати Анастасія Юхимівна. Парасковія Антонівна Нижник, Наталія Харитонівна Соловей та Сергій Леонтійович Блуд, його дружина Устина Іванівна і дочки Єфросинія і Євдокія. Всіх смертників розмістили на підводах. На останній з них «нова влада» села відправляла німцям гостинці: молоко, вершки, туші свиней. Валку конвоювали поліцаї з Мрина та навколишніх сіл. Ними командували два німці.

В голові колони — кулемети. До арештованих приставлена варта. Весь конвой ішов низкою на відстані 50 метрів від обочини шляху. Таким порядком валка вирушила на Носівку.

«Проїхали міст, — згадувала заложниця Мотрона Йовівна Компанець, — і вже перед самим узліссям я помітила, що супроводжуючі нас вороги чимось переполохані. А потім і сама побачила, як за деревами промайнули окремі постаті. Проте кінчався ліс, а нападу на нашу колону не було. Під'їхали до струмка на узліссі. Міст через нього виявився зірваним. Нас усіх поодинці перевели через струмок. І тут ми побачили, як навперейми колоні справа мчать на конях два вершники. Німці і поліцаї відкрили по них вогонь. Тоді й з лісу загриміли дружні залпи. Почався бій»

Першими на місце бою прибули вершники — комісар загону Михайло Гонта і мринчанин Іван Нижник. Вони мчали від лісу полем і були для ворога відкритою мішенню. Тут їх і настигли ворожі кулі.

Коли партизани відкрили вогонь, весь конвой почав тікати. В цей час підводи зупинилися і біля арештованих залишилися лише два поліцаї. Решта ворогів, рятуючись від партизанів, тікали в село Жовтень.

Із визволеними мирними жителями партизани повернулися в табір. Сюди ж були доставлені і два полонені поліцаї. Командир роти В. Й. Компанець запропонував недавнім в'язням самим вирішити долю запроданців. І жінки в один голос заявили свій присуд: «Смерть зрадникам!»

Після бою в партизанський табір не повернулися Гонта і Нижник. Кінь Гонти, поранений в шию, прибіг в табір. Це ще більше підтвердило здогадки партизанів про загибель їх бойових товаришів.

Наступного дня, як тільки почало світати, на місце бою для пошуків були відправлені групи партизанів. Ось як про це розповіла Ольга Демидівна:

«Я йшла в групі з п'яти чоловік. Зі мною були Компанець і Дейнека. Дейнека весь час гукав: «Ваня Нижник! Де ти?» А у відповідь вторила лише лісова луна, яку ми весь час сприймали за стогін пораненого і йшли на неї далі. На узліссі ми побачили Нижника. Тяжко поранений, він потрапив до рук фашистів. Вони страшно глумилися над партизаном. Тіло його було порізане, шкіра в багатьох місцях зідрана, на грудях вирізаний хрест. В мертве тіло увігнана фінка.

Тіло Гонти також знайшли на узліссі. Воно було пронизане кількома ворожими кулями, які й звалили його з коня.

Полеглих привезли в партизанський табір. Підірвали толом лісовий дуб і на його місці поховали бойових товаришів. Відгримів прощальний салют, затихла лісова луна, тільки весняний вітер тихо шумів молодим листям. Не стало вірних бойових друзів для яких любов до Батьківщини, вірність їй і своєму народові були сильнішими за смерть.

Після визволення району тіло командира загону Михайла Григоровича Гонти та мринчанина Івана Дмитровича Нижника перехоронено в центральну братську могилу м. Носівки.

А на місці бою, в якому було врятовано життя мирних жителів і в якому смертю хоробрих загинули Михайло Гонта та Іван Нижник, біля лісу над шляхом споруджено пам'ятник. Карбований напис на ньому “Пам'ятаємо” устами живих запевняє, що ми ніколи не забудемо грізного двобою з фашистами, ніколи не забудемо тих, хто поліг у цих боях.