Данилко Галина Василівна

Матеріал з Wiki Носівщина

Галина Василівна Данилко (народилася 19 грудня 1924 в м. Носівці) — партизанка, педагог і науковець. З перших днів фашистської окупації – зв'язкова партизанського загону «За Батьківщину». Підтримувала зв'язок з підпільною групою Якова Батюка з м. Ніжина. Брала участь у бойових операціях партизан. Кандидат технічних наук. Доцент.

До життєпису[ред.]

Народилася в сім'ї військовослужбовця. Батько, Василь Степанович Данилко, у 1926 році загинув в м. Грозному (Чечня) при виконанні військового завдання.

До війни закінчила 9 класів Носівської середньої школи.

У 1945 році закінчила Носівську середню школу № 1 із золотою медаллю (перша повоєнна медалістка школи).

З відзнакою закінчила Київський технологічний інститут харчової промисловості. Там же, закінчивши аспірантуру, стала старшим викладачем, доцентом, кандидатом технічних наук.

Дружина командира партизанського полку, Героя Радянського Союзу Олександра Івановича Шеверьова.

Є героєм роботи режисера творчого об’єднання документальних фільмів і програм Національної телекомпанії України Сніжани Потапчук "Корюківка. Злочин проти людяності".

Відзнаки[ред.]

Ордени Червоної Зірки, Вітчизняної війни II ступеня, медаль «Партизану Вітчизняної війни» I ступеня, інші медалі.

Партизани називали її Галею[ред.]

Нарис Віри Фінансової, члена ради Київського міського історико-патріотичного клубу «Пошук» у книзі: Фурса В. М. Славні імена Носівщини. — 2-ге видання, доповнене, перероблене. — Ніжин : ТОВ «Аспект-Поліграф», 2012. — 384 сторінки : ілюстрації. ISBN 978-966-340-493-6.

Галина Василівна Данилко. Це тепер її так називають, а тоді, у 1943-му, я побачив красиву, із упертим поглядом дівчину, переперезану шкіряними ременями. Вона задерикувато посміхнулася і тихо сказала: «Галя...». Так починає свою розповідь про неї Яків Давидзон – автор книги «Орлята партизанських лісів». Хто б міг подумати, що ця дев'ятикласниця, відмінниця і комсомолка, артистка і заводійка, виявиться мужньою партизанкою, яка не раз дивилася смерті в очі.

Це розповідь про мою сучасницю, славну дочку українського народу. У багатій бібліотеці Галини Василівни особливе місце займає історична література, книги про Чернігівщину – батьківщину героїні, про трагічні і героїчні події в часи фашистської окупації. Але найцінніше в ній – автобіографія Галини і її фото військової пори. Цей знімок у свій час обійшов весь світ. Вони говорять самі за себе.

«Я, Данилко Галина Василівна, народилася 19 грудня 1924 року в м. Носівка Чернігівської області в сім’ї військовослужбовця. Батько, Василь Степанович Данилко, у 1926 році загинув в м. Грозному (Чечня) при виконанні військового завдання.

До війни закінчила 9 класів Носівської середньої школи.
З перших днів окупації Носівки (14 вересня 1941) – зв'язкова партизанського загону, який організував секретар райкому Михайло Іванович Стратилат.
Не було зв'язку з Москвою до 1942 року. У жовтні 1942 року за дорученням командування загону я дістала акумулятор і сірчану кислоту, які знайшла в шкільному хліві, куди було викинуте обладнання фізичного кабінету школи.
У школі жили німецькі солдати, які періодично змінювались. Акумулятор я поклала в кошик, зверху закрила книжками зі шкільної бібліотеки. Коли я йшла через двір, мене зупинив німець і наказав показати, що в корзині. Зняв одну книжку, але там були ще книги, і він мене відпустив. Акумулятор вкрай був потрібен для живлення детекторного приймача, який міг приймати радіотрансляцію з Москви. За цим акумулятором повинен був прийти мій дядько Павло Васильович Сеник. Але дорогою до нашого будинку разом з партизаном Кабанцем Павлом Івановичем він потрапив у засідку поліцаїв. Автоматна черга перебила йому обидві ноги. Чотири години він відстрілювався, а останню кулю пустив собі в голову. Втратив свідомість, але залишився живий.
Нас – діда, мамину сестру і мене (це було в хаті діда Василя Семеновича Сеника) – арештували. Я по дорозі втекла. Дві ночі блукала в лісі, де в цей час була облава. Коли я втратила свідомість і лежала під кущем, мене знайшли партизани. Це було 26 жовтня 1942 року. А Павла Сеника ще декілька днів катували в гестапо. У Чернігівському концтаборі загинули моя мати Данилко Євдокія Василівна, вітчим Роднянко Андрій Кузьмич, його мати Роднянко Наталія Миколаївна, мій дід Сеник Василь Семенович, трирічний братик Володя.
Нагороди за війну: ордени Червоної Зірки, Вітчизняної війни II ступеня, медалі».

Галина Василівна з любов'ю згадує свою рідну школу, 9-Б клас, у якому було 45 учнів – веселих і серйозних, відмінників і середняків, хлопців з характером і слабовільних. Без будь-якого наказу 22 червня клас зібрався разом. Дівчатка і хлопчики ще не знали, що чотири роки потому, коли закінчиться війна, живими залишаться лише двоє хлопчиків.

Одного разу глухою морозяною ніччю до них у вікно постукав Михайло Іванович Стратилат — секретар підпільного райкому партії і командир партизанського загону.

Він попросив Галю піти в сусіднє село: «Подивися, де німці комендатуру поставили, а де табори для військовополонених влаштували. Довідайся, як охороняються, скільки там наших і німців». З цього завдання і почала Галя допомагати партизанам. У березні 1942 року повернувся в рідні місця капітан Павло Сеник. Вийшов з оточення. Прийшов у Носівку теж оточенець, поранений капітан Бовкун, родом з Кубані. Було вирішено діяти разом з невеликим загоном Стратилата. Знайшлася справа і для Галі.

Важко переживши перше в житті горе – загибель майже всієї родини, Галя пішла в партизанський загін. Бажання помститися ворогам переповнювало душу і вона не роздумуючи йшла виконувати найризикованіші завдання. Навчилася володіти зброєю, брала участь у диверсіях на залізниці.

– Пам'ятаю, коли потяг з німцями покотився під укіс, 3-4 вагони залишилися стояти на рейках. Звідти посипалися автоматні черги. Я встигла вистрелити чотири рази. Кожний постріл пам'ятаю. Це були кулі відплати...

Командування переконалося, що дівчина вона смілива, спритна, що вміє не губитися в найскладнішій ситуації, хоча ледь минуло сімнадцять. Їй стали довіряти відповідальні завдання. Одне з яких — встановити зв'язок з ніжинським підпіллям, яким керував Яків Батюк.

Сліпий юрист Батюк – скромний, неговіркий – у перші хвилини викликав у людей співчуття і жалість. Але незабаром усі переконувалися, який це був сміливий і досвідчений підпільник. Батюк знав і вмів багато чого, наприклад, точно повідомляв про намічені облави або каральні акції проти партизанів. Умів добувати ліки і бинти, дізнавався через своїх зв'язкових секретну інформацію про розташування ворожих частин і їхнє озброєння. Але щоб уся ця інформація вчасно надходила до партизанів і в Москву, потрібен був надійний і постійний зв'язок. Таким зв'язковим у загоні Бовкуна «За Батьківщину» була Галя.

Одного разу Батюк повинен був за завданням Москви з'ясувати, скільки літаків базується на місцевому польовому аеродромі. Данилко пішла в місто з Володею Богдановим, досвідченим і сміливим розвідником. У кишенях у нього – гранати, за поясом – парабелум. У Галі була надійна «легенда»: прийшла, мовляв, з Києва обміняти речі на продукти. У кошичку – кілька стареньких платтячок, кофточка. Сама Галя, скромно одягнена, не викликала підозри в патрулів. Добралися благополучно. З неприхованим інтересом дивилася партизанка на підпільника, що прославився своєю хоробрістю. А він був звичайною людиною, невисокого росту, у капелюсі і сірому плащі. У загін приходив бідно одягненим, із сумкою через плече. Його приводив по заплутаних партизанських стежках хлопчик-поводир. Частіше приходили в дощ і негоду.

Темні окуляри Якова хоч і ховали очі, але Галі здавалося, що Батюк прекрасно бачить співрозмовника через скло. Він міцно потис Галину руку.

– Ви ще зовсім дівчинка! І одна – у саме лігвище до фашистів? Але коли ви тут, виходить, ви – смілива людина, дійсний патріот. Спасибі, що прийшли.

– Так за що ж мені спасибі? – ще більш зніяковіла Галя. – Я ж лише ходяча поштова скринька. Та й не одна я, зі мною ще товариш із загону. Удвох не страшно, слово честі!

– От і чудово! – зрадів Яків Батюк. – Коли-небудь, як виженемо фашистів, обміняємося своїми думками. Прощайте, Галю!

Данилко ще не раз ходила в Ніжин. Ризикувала, звичайно. Забирала медикаменти і інформацію про пересування ворожих військ. Гірко пережила Галина загибель ніжинської підпільної групи і Якова Батюка – сміливого патріота, відзначеного посмертно званням Героя Радянського Союзу.

Галина Василівна і зараз добре пам'ятає небезпечні операції партизанів. Пам'ятає, як загін підривників, куди входила і вона, підірвав перший ешелон з фашистами. Пам'ятає, як два партизанських полки у вересні 1943 року зробили перехід з лісів Чернігівщини в межиріччя Дніпра, Прип'яті і Десни. З'єднання прославленого партизанського командира Бовкуна одержало наказ: налагодити переправи через ріки до підходу наших військ. Вони виконали і це бойове завдання.

Там, на Дніпрі, і закінчилася війна для колишньої десятикласниці з міста Носівки на Чернігівщині.

Переборюючи біль утрат, дівчина знайшла в собі сили з золотою медаллю закінчити середню школу. Потім – навчання в Київському технологічному інституті, де, закінчивши аспірантуру, стала старшим викладачем, доцентом, кандидатом наук, вихователем молоді.

Втрата назавжди близьких, дорогих людей – чоловіка, командира партизанського полку, Героя Радянського Союзу Олександра Івановича Шеверьова, дорослого сина, дочки і багатьох тих, з якими її зріднила бойова юність, — усе винесла ця стійка, мужня жінка. У її душі живе всеперемагаюча любов до людей. На всі прохання і запрошення вона завжди залюбки відгукується. У ній і сьогодні живе високе почуття громадянського обов'язку.

Віра ФІНАНСОВА,

член ради Київського міського історико-патріотичного клубу «Пошук»

Дві медалі Галі Данилко[ред.]

Из книги «ДЕТИ-ГЕРОИ». Издание второе. Составители И.К.Гончаренко, И.В.Махлин. Киев, «Радянська школа» 1985, Посилання.

Где-то совсем близко была война. Темной ночью слышали девочки грозные взрывы, и даже тишина, наступавшая после них, была какой-то тревожной, обманчивой.

А утром... Утром пошли они в школу. В руках у Гали, как всегда, был небольшой портфель, забавно подпрыгивала в вязаном мешочке чернильница.

Вот зазвенит звонок, сядут они с Тоней за свою парту, и начнется урок алгебры, такой, как всегда. Но на этот раз неожиданно все случилось иначе.

— Враг в Мрине! Уроков не будет! — сказал старик, школьный сторож. И словно страшных слов его было мало, закрыл калитку, еще и веревкой прикрутил.

Школа закрыта.

— Что же теперь будет? — только и вымолвила Тоня. Девочки повернули к дому и, кажется, впервые шли по этой дороге молча.

Страшный грохот разорвал тишину. Вражеские самолеты настигли наш. Белые облачка выстрелов, и окутанный черным дымом падает ястребок.

— Ой! Сбили! — вскрикнула Галя и громко заплакала, как маленькая.

— Не плачь, дочка,— остановился на мгновение командир и погладил девочку по голове.— Мы скоро вернемся.

Дома было тревожно.

И мама прибежала с работы — из своей сберкассы — с ключами, с какими-то документами.

— Вытри, Галочка, насухо графин: спрятать все надо.

Под старой грушей выкопала Галя глубокую яму, поставила залитый сургучом графин. Еще раз, словно прощаясь, глянула на свой новенький комсомольский билет: только что получила...

Возле райкома партии стояли подводы. На них что-то грузили. Хорошо знакомый Галине секретарь райкома подходил то к одному, то к другому человеку, что-то говорил.

— А нам что делать? — бросилась к нему Галинка.

— Что сердце подскажет...

— Я хочу помогать вам.

— Хорошо, дочка, хорошо. Жди!..

Отъехали нагруженные подводы, опустела улица. Галя побежала домой. В саду, в маленьком окопчике, сидела мама, на руках у нее опал двухлетний Вовка.

— Сюда, сюда, доченька! — тихонько позвала мать.

И в то же мгновение, как громом, оглушили Галю другие олова.

— Ком, ком, Марушка! — услышала она чужой, повелительный голос.

Перед ней словно из-под земли выросли трое в зеленых шинелях, с автоматами в руках.

Хозяевами вошли в ее родной дом враги.

«Бряк, бряк, бряк...» — дробил тяжелый приклад стекло. Галя сразу и не сообразила: это похвальные грамоты, висевшие на стене, вызвали ярость гитлеровца.

«Что же это будет? Как жить?» — думала Галя и отвечала сама себе словами секретаря райкома: «Ждать!..» Должно же и ей найтись дело. Ждать пришлось недолго. После того страшного дня как-то утром два человека постучали в двери. Они пришли из отряда, из леса, но были без оружия, одеты как все. И Галя получила первое задание:

— Много людей попало в окружение, есть раненые. Узнай, кто они, надежных переправишь в отряд.

Когда она успешно выполнила первое задание, получила другое: разыскать в Носовке, на шоссе, небольшой домик Гали и Кати Труниных. Через два дня Галинка стояла перед нарядным домиком. Две половины в нем, две семьи живут. Одна надежная, а вторая... Правое или левое крыльцо? Какую дверь открыть? Лишь бы только не перепутать. И Галя, как велели, тихонько стучит в правую дверь.

Белокурая девушка любезно приглашает зайти. Маленькая кухня, еще дверь — и чисто прибранная комната. Из-за стола поднялась вторая девушка. Галя хотела уже сказать пароль, как вдруг вздрогнула от неожиданности. Прямо на нее смотрел бесноватый фюрер. Портрет ненавистного Гитлера висит... Нет, видно, зашла не туда,— тревожно застучало сердце, слова застряли в горле.

Но девушки, перехватив ее взгляд, поняли без слов, улыбнулись. И Галя сразу успокоилась: сообразила — так надо, так надежнее... Висел этот проклятый портрет на дверях, ведущих в потайную каморку. Там и встретилась Галя с партизанами.

Потом не раз приходила она к сестрам Труниным, работавшим уборщицами в комендатуре, встречалась с партизанами, узнавала важные новости, получала новые задания.

— Надо предупредить отряд: готовится облава,— говорила Катя.

Галинка заплетала две косички (с косичками она, недавняя девятиклассница, выглядела совсем маленькой девчушкой) и шла в лес. Зайдет в лес, запоет потихоньку — и услышит на посту часовой, выйдет из-за кустов. Вот и передано донесение. Или скажут сестры: продовольствие кончается у партизан. И снова идет в лес Галинка. Только уже вдвоем с Татьяной Мирошниченко. Девушка несет корзину побольше и потяжелее, Галинка — ту, что поменьше. Хлеб, сало, пшено, картошку, лук получат партизаны.

...Выходила на берег Катюша,
на высокий берег на крутой...

— затянет Галя, когда дойдут до условленного места. И есть кому передать тяжелые корзины.

Как-то под вечер возвращалась Галя из лесу, шла полевой тропинкой. Вдруг над головой, словно стайка розовых бабочек,— листочки бумаги. А высоко в небе еле видимой точкой — самолет. И вот в руках листовки.

«Прочитай и передай товарищу...» — Галя читает, и так хочется ей передать дальше, принести всем радость. «Не верьте вракам Геббельса: Красная Армия разгромила... освобождены...»

Домой прибежала уже затемно. А утром соседи нашли у себя розовые листочки. Переправила Галя листовки и в лес.

...Далеко от родного села был фронт. Где-то там, знала Галя, сражается дядя Павел — офицер Павел Васильевич Сеник. Вестей от него давно не было. И когда как-то утром он открыл двери, Галя аж вскрикнула.

— В окружение попал, хотели с товарищами прорваться через линию фронта, но почти все погибли в бою,— рассказывал дядя Павел.

— И зачем ты днем шел, тебя же все тут знают,— упрекала его сестра.

А он только брови нахмурил:

— Не могу, как вор, ночью красться по родной земле,— ответил, а потом к Гале: — Отведи в партизанский отряд. Слышал, есть у нас в лесу.

— Что вы, дядечка, откуда мне знать,— пожала Галя плечами.

Но Павел Васильевич настаивал:

— Должна знать — ты же комсомолка...

Как за себя, могла за него поручиться Галя, но приказ есть приказ: никому о партизанах ни слова.

Что делать? О дяде доложила командиру отряда и в ответ услышала краткое:

— Приведи!

Дни в неволе, полные бесконечных тревог, трудных, опасных заданий, тянулись долго. Враг свирепствовал.

Бывали дни, когда Галинке приходилось делать по тридцать километров, чтобы предупредить человека где-нибудь в Плоском или Мрине, в Кобище или Козарях, что ему угрожает арест. Разными бывали задания.

Собирались партизаны подорвать маслозавод, работавший на врага. Двое ребят пришли из отряда разведать, как и когда это можно сделать. И к Гале зашли.

— Аккумулятор нужен и серная кислота. В лесу радиосвязь с Большой землей наладить надо. Дядька твой за ними через неделю придет.

Аккумулятор! Где его достанешь?! Думала Галя, думала И вспомнила: в школе — под открытым небом, на дворе, в сарае валяется все, что когда-то было приборами в физкабинете. Должен там быть. Только как взять?! Ведь в школе немцы. По-вязала платочек, выпустила из-под него косички, пошла.

Ходит по двору, поглядывает на сваленный хлам: нет, здесь не видно. Забралась в сарай — и сразу с краю, будто кто-то нарочно поставил, аккумулятор.

Схватила, а вынести как?! И набрала всякой всячины. Может, выручит? Вышла из сарая. Навстречу немец.

— Век, Марушка! Что там?

— Игрушечки мои! — заголосила Галинка, прижимая к груди свои сокровища.— Шпиль, герр официр, шпилен...

— Век! Век! — закричал часовой, еще и ногой пнул. Трудно было подумать, что у этой маленькой, с такими смешными косичками девчушки может быть что-то на уме, кроме игрушек.

А Галя спрятала аккумулятор и побежала доставать кислоту.

Василий Петрович Рудницкий, старый учитель, не спрашивая у Галинки зачем, дал ей кислоту, которую они когда-то (как давно это было!) использовали для опытов на уроках химии.

И Галя со своими «трофеями» дома. Спрятала их. Скорей бы пришли, задание выполнено.

Темной ночью постучали в окошко. Впустила Галя Дядю Павла, отдала все, еще и от старой скатерти кусок оторвала на портянки, буханку хлеба завернула, попрощалась.

Но не успела заснуть, ночную тишину разорвали выстрелы. Полицейские в засаде подстерегли партизана. А через несколько минут враги ввалились в хату.

— Партизаны были?

— Нет!

— А это что? — и окровавленные портянки легли рядом с разорванной скатертью на столе.— Не ваше?

Галя хотела что-то сказать, но полицейский толкнул ее к двери:

— Выходи, большевистское отродье. Вон ваш бандит на подводе.

Выгнали из хаты деда, забрали все, что было, двинулись со двора. За подводой, на которой лежал окровавленный, накрытый лохмотьями Павел Васильевич, плелись Галинка с дедом. Встретили полицейские немецкий патруль, остановили подводу, начали рассказывать, засуетились.

— Беги, внученька,— шепнул дед, и Галя бросилась огородами к другому своему дядьке.

Но вскоре прибежала туда подружка Лида Жигун.

— Маму твою схватили, тебя ищут, беги, Галя. Выбежала из хаты и снова огородами. В лес! Только бы добраться туда. Нет, не спасет лес: там полиция, собаки. И направилась Галя к Белому болоту. Надергала соломы из копны, легла, отдохнула. А потом — снова в лес.

Сколько раз ходила! И всегда находила заветное место. А тут, как назло, никак найти не может. Уже и звала, и пела — никого.

Обессилевшая, голодная, еле живая, третий день блуждала она по холодному осеннему лесу, пряталась в болоте. И вдруг на поляне увидела корову, пастуха. Словно ощутила запах теплого молока. Пошла к ним. Да нет — почудилось: это всего лишь куст. Теряя силы, Галя упала возле него.

Когда видит — ползет к ней полицейский. Девочка отшатнулась, сжалась в комок. — Убийца...

— Галочка! Ты что? Не узнала...— услышала знакомый голос партизана, переодетого в чужую, ненавистную форму.

Он подполз к ней, вытащил из ложбинки на бугор, к соснам. Здесь партизаны заняли оборону. На другой стороне ложбинки залегли полицейские. Когда окончился бой и отряд отошел в лес, Галя рассказала обо всем.

Вскоре разведка принесла в лес страшные вести. Тяжелораненый Павел Васильевич умер в тюрьме. По дороге в Чернигов умер дед. Расстреляли Галину мать, маленького брата Вову, отчима.

И осталась Галинка в отряде «За Родину» партизанской дочкой. Не просто дочкой — бойцом. Галя не расставалась со старой винтовкой, которая натирала плечо, волочилась по земле.

Неподалеку от Кобищи партизаны должны были пустить под откос эшелон. Разобрали рельсы, залегли. Внимательно смотрит Галя. Что это? Неужели поезд пройдет невредимым?! Но внезапно заскрежетало железо, остановился паровоз, как живые навалились, поползли на него вагоны. Это был первый ашелон на счету Гали Данилко.

Потом не раз выходила она с товарищами на такие операции. Только не любила, сердилась, когда называли ее в шутку «дневальным». А все из-за этого, первого в лагере, ночного дежурства.

Холодная была ночь, дал кто-то огромный тулуп. Надела его Галя, винтовку за плечи и ходит, ходит... Вдруг зацепилась за что-то, упала. А тут, как на грех, зовут:

— Дневальный, дневальный!..

Хотела быстрее подняться, но еще больше запуталась в длинных полах. Увидели, подняли, вытряхнули дневального из тулупа.

— Вот так охрана! — смеялись до слез.

Слезы блестели и у Гали на глазах, едва ли не впервые ва все эти страшные дни. Нет, она сумеет доказать, что она настоящий боец, а не какая-нибудь девчонка. И доказала...

Отряд ходил на Десну топить вражеские корабли. После операции возвращались назад. В небольшом лесочке остановились отдохнуть. Пост Галинки на дереве: не видно ли погони.

— Косари на подводах едут! — закричала.

Никто на это не обратил внимания. А через десять минут «косари» окружили партизан. Это были гитлеровцы.

— За мной! — крикнул командир.

Но прорваться было не так-то просто. Ранили Володю Богданова, Александра Невинского... Пулей оторвало Галину санитарную сумку. Убит Саша Козлов.

— Ищи раненых, перевязывай,— приказал командир Гале. И Галя искала, ползла под пулями. Вышли бинты — разорвала свою кофточку, сорочки партизан.

А бой идет, враг наседает, патронов все меньше... Свистят пули, а Галинка — ползком по кустам, ищет раненых. Как вдруг натыкается на двух мальчишек, с ними старик. Один мальчик ранен, возле другого — кринка с земляникой. Увидел ее старик, заплакал.

— К командиру проведи... Я эти места хорошо знаю. Стемнеет — кустами в лес выведу. А это возьми,— и он протянул кринку,— с мальчиками насобирал...

И снова Галя среди раненых. Сочные ягоды подносит к пересохшим губам.

— Пить, воды...— слышит Галя, и собранная мальчиками земляника утоляет жажду.

Вывел-таки старик партизан.

А впереди новые дороги. Вот-вот придут наши. И партизаны идут строить переправы через Десну, Припять, Днепр.

На Десне работает Галя. Враг бомбит переправы. Совсем близко части Красной Армии. Бой яростный, жестокий, противник отброшен за Десну.

И вот командующий армией выстраивает отряд.

— От имени командования армии выношу вам благодарность,— обращается он к партизанам.

А потом подходил к каждому: партизаны получали назначения.

— Вам до Берлина шагать,— сказал, остановившись около высокого парня.

— А тебе — учиться,— улыбнулся Галинке.— Учиться так, как воевала.

И вот Галя снова в своей Носовской школе, в своем классе, за своей партой. Три года не сидела она в классе, три года не держала в руках учебника.

— Данилко! — вызывал учитель.

И не было случая, чтобы получила меньше пятерки. А книг не было, и писали в «тетрадях», сделанных из газет, и в классе гулял ветер. Но Галя чувствовала себя бойцом на посту.

Недаром же вручили ей в Киеве орден Красной Звезды, медаль «Партизану Отечественной войны» I степени.

На выпускном вечере, когда директор назвал фамилию Данилко, аплодировали долго, горячо. Тут получила Галя свою вторую медаль — золотую, самую высокую ученическую награду. И так хорошо, так весело было от этой победы!

Учиться, учиться! Галя наверстает то, что забрала у нее война.

Киевский технологический институт пищевой промышленности... Студентка Галина Данилко серьезно учится и диплом защищает отлично. Рады друзья-партизаны за свою Галинку.

И снова институт, уже научно-исследовательский. Галина Васильевна работает в его лабораториях, ищет, думает, учится, защищает диссертацию. Она кандидат технических наук.

Много писем приносит ей почта от друзей. Старых — партизанских. И новых — совсем юных.

«Расскажите нам о себе, о партизанах...» — просят пионеры.

Галина Васильевна берет в руки перо, вспоминает лес, друзей-партизан. Вот только о себе пионерам почти не пишет.

А нам хотелось бы им сказать: растите такими же смелыми и честными, будьте такими же настойчивыми и трудолюбивыми, как коммунист Галина Васильевна Данилко.

Б. НУДЛИН