Довгаль Михайло Павлович

Матеріал з Wiki Носівщина

Михайло Павлович Довгаль (8 жовтня 191010 січня 1997) – вчитель-фронтовик. Із 1933 по 1970 рік працював педагогом у школах Носівщини.

Михайло Павлович Довгаль[ред.]

Фрагмент нарису Олександри Берковець (Довгаль) «Ой, роде наш красний…», опублікованого в книзі Фурса В. М. Славні імена Носівщини. — 2-ге видання, доповнене, перероблене. — Ніжин : ТОВ «Аспект-Поліграф», 2012. — 384 сторінки : ілюстрації. ISBN 978-966-340-493-6.

Задум написати історію роду виник не відразу, але десь у підсвідомості він, певно, дрімав. Мене оточували такі особистості, події, характери, що кожен із них залишав свій слід в душі. Довгими зимовими вечорами, коли я приїздила зі столиці, мій батько, Довгаль Михайло Павлович, повільно, наче гортаючи сторінки, переказував епізоди свого життя. Пам'ять він мав феноменальну. Нотатки тих спогадів, власні спостереження, робота з літературою дозволили написати ці замітки. У збірці згадані лише дехто з представників нашого роду.
м. Київ, 2010-2011

У жовтні 2010 виповнилося 100 років від дня народження Довгаля Михайла Павловича. Його життєвий шлях почався на початку минулого століття й увібрав у себе характерні риси цілої епохи. У мирний час він був хорошим учителем, у воєнні роки – простим солдатом на полі бою, пройшов пекло концтаборів. Такі, як він, побудували одну з наймогутніших держав у світі, кували перемогу у війні та відновлювали післявоєнні руїни в господарстві й людських душах.

Народився Довгаль М.П. 8 жовтня 1910 в м. Маріуполі. Його батько, Павло Микитович, уродженець Носівки, у пошуках заробітку подався до Маріуполя, де служив охоронцем. У 1914 році батька забирають на війну і родина повертається в Носівку.

У 1917 Михайла віддали до школи та в 1919 школу довелося покинути, коли на тиф захворіли спочатку батьки, а згодом і Михайло. Його батька знову забирають на війну з Польщею. Михайло допомагав удома по господарству, пас громадську худобу, заробляючи за сезон по 60 пудів зерна.

Продовжити навчання зміг лише через 7 років, у 1926, екстерном склавши іспити за чотири класи і вступивши відразу до сьомого, випускного класу.

У 1927 він влаштовується працювати на Київську кондитерську фабрику ім. К. Маркса й одночасно навчається у вечірній школі посиленого типу. Екстерном склавши іспити за вечірню школу, вступає до Київського Художнього інституту. Мешкає у рідного дядька Андрія Микитовича, котрий на залізниці займає керівні посади. Дуже багато малює. Але сувора дійсність переконує, що для художників тепер не найкращі часи. І Михайло вирішує обрати іншу спеціальність. В 1929 він вступає на перший курс робітфаку, що готує освічених фахівців з робітничої молоді. Одержує стипендію – 24 крб. Закінчивши перший курс, знову екстерном переходить на четвертий, випускний курс.

У 1931 Михайло стає студентом Київського інституту харчової промисловості, що відкрився у 1930 на базі факультету цукрового виробництва Київського політехнічного інституту. Мешкає в гуртожитку разом з іншими студентами по 15 осіб у кімнаті. Голод 1932-1933 змушує піти з третього курсу інституту й повернутися до Носівки. І вже 7 лютого 1933 за направленням відділу Наросвіти Носівського р-ну Михайло починає працювати вчителем фізики і математики, а згодом і російської мови й літератури неповносередньої школи с. Лихачів. У 1933 одружується з Фесенко Варварою (1914-1998).

У серпні 1934 вступає до Київського університету на фізико-математичний факультет, але столицю переводять з Харкова до Києва, і студентам пропонують обрати для навчання Одесу, Львів, або Дніпропетровськ. Михайло три роки навчається в Дніпропетровському університеті, одержує підвищену, Сталінську стипендію. А потім, щоб бути разом з родиною, переводиться на заочне відділення Ніжинського педінституту ім. Гоголя.

У 1937-38 викладає в цукрозаводській, а потім у Носівській середній школі № 1. У 1939 закінчує курси керівних працівників народної освіти і до початку війни працює інспектором шкіл Носівського райвно. Михайлу Павловичу всього 30 років. Перед ним відкриваються великі перспективи професійного і кар'єрного зростання, але починається Велика Вітчизняна війна…

22 липня 1941 Довгаль М. П. разом із колоною неозброєних мобілізованих, що пішки прямує на призовний пункт Чернігова, потрапляє в полон – їх захоплює німецька моторизована частина. Далі – концтабори у Гомелі (Білорусь), Німеччині, Австрії (поблизу м. Інсбрук, у с. Біргіц, табір «Маркт-Пангау»). Дружина, Варвара Онисимівна, тричі приходила пішки в Гомель до концтабору. Коли озброєна варта гнала полонених на роботу або з роботи, лише тоді вдавалось похапцем перекинутись словом з чоловіком і передати харчі. Двічі це вдавалося, а третього разу вони розминулися; знайомий учитель з Носівки, щоб забрати собі харчі, сказав, що Михайло загинув.

Про ті страшні часи він ніколи не згадував вголос – надто болючі й нестерпні були спогади. Лише коли радіо транслювало пісні про ямщика, що замерзав в глухому степу, або про бродягу, що «судьбу проклиная, тащился с сумой на плечах» — він плакав. Як виявилось, ці пісні співали в'язні концтабору…

Після визволення з полону американськими союзницькими військами Михайлу Павловичу пропонують залишитися на Заході. Але вдома на нього чекає дружина і троє діточок, і Довгаль М.П. в рядах бійців 850-го стрілецького полку 277-ї стрілецької Рославльської Червонопрапорної орденів Суворова і Кутузова дивізії воює до закінчення війни.

24 листопада 1945 Михайло Павлович повертається з війни. Але ганебне тавро військовополоненого перекреслює його подальшу кар'єру. Тоді, у 1945 від таборів, на цей раз радянських, його врятувало заступництво двічі Героя Радянського Союзу С. А. Ковпака, одного з організаторів партизанського руху в Україні, до якого з особистим проханням звернувся М. А. Ісаєнко, Герой Радянського Союзу, колишній учень Михайла Павловича, а згодом чоловік його рідної сестри Фені.

У Носівці три середні і п'ять восьмирічних шкіл, але віднині Довгалю М. П. не знаходиться в них місця – діє негласна заборона. І Михайло Павлович знову викладає фізику і математику, а також завідує навчальною частиною в Лихачівській семирічній школі. Під час війни разом із іншими документами пропав також диплом про вищу освіту. Тож у 1946 він знову вступає до Ніжинського педінституту ім. М.В. Гоголя (заочно) і вже у 1947 одержує диплом про закінчення повного курсу фізико-математичного факультету.

У 1949 наказом Чернігівського ОблВНО його знову переводять працювати в Носівку – семирічну школу № 2. А далі довгих десять років, з 1952 по 1962, Михайло Павлович працює в Ліснохутірській СШ № 3, добираючись в спеку і холод, під проливним дощем, в лютий мороз і снігову заметіль, зазвичай ще до світанку, то пішки, то велосипедом в Лісові хутори за п'ять кілометрів від дому (транспортне сполучення з'явилося значно пізніше). Окрім викладацької, проводить велику позакласну роботу, організовує екскурсії школярів до столиці. Викладає у вечірній школі робітничої молоді, восьмирічній школі № 5.

Напередодні виходу на пенсію, у 1969, його раптом звільняють з роботи — за те, що під час похорону сусіда Михайло Павлович підхопив з рук чоловіка, якому стало зле, корогву й поніс її далі. Тоді Довгаль М. П. знайшов роботу в школі с. Горбачі, за 30 км. від Носівки. У 1970 його відправляють на пенсію, але він не полишає професії – продовжує готувати школярів до вступу у вищі навчальні заклади, а також знаходить інші підробітки, не цураючись ніякої роботи.

Незважаючи на всі життєві труднощі, або навіть і всупереч їм, Довгаль М. П. зміг стати високоосвіченим фахівцем у різних галузях знань: математиці, астрономії, фізиці, хімії; він прекрасно малював, грав на скрипці, а також мав золоті руки — вмів добре класти печі, шити чоботи, будувати, майструвати по дереву. Його справедливо вважали одним із найсильніших математиків району. Маючи дуже добру пам'ять, багато читаючи і постійно самовдосконалюючись, Михайло Павлович, здавалося, міг відповісти на будь-яке питання, а стосовно своїх учнів – він знав про них усе: родинні історії, вуличні прізвиська, хто де жив, кому ким доводився тощо. За довгі роки роботи він дав ґрунтовні знання і путівку в життя тисячам своїх вдячних учнів.

Великий життєлюб і трудівник, Михайло Павлович прожив довге і складне життя. Разом із дружиною, Варварою Онисимівною, виростив і виховав п'ятьох дітей, якими міг пишатися: Бобрик Ларису Михайлівну (1936 р.н.) - лікаря-хірурга, в 1982-1998 головного офтальмолога Київської обл. нагороджену орденом «Знак пошани»; Ана Михайловича (1937-1981) - науковця, кандидата технічних наук, котрий займався автоматизацією доменних процесів; Володимира Михайловича (1941-2011) – начальника відділу Південного машинобудівного заводу м. Дніпропетровська; Берковець Олександру Михайлівну (1947 р.н.) – наукового співробітника столичного НДІ; Олексія Михайловича (1948 р.н.) – учасника бойових дій у В'єтнамі, інваліда війни, працівника закладу комунального господарства.

Доля відміряла Довалю М.П. довгий життєвий шлях. 10 січня 1997 на вісімдесят сьомому році життя його не стало. Вічний спокій Довгаль Михайло Павлович знайшов на Носівському міському кладовищі.