Довгаль Спиридон Микитович

Матеріал з Wiki Носівщина
Спиридон Довгаль

Спиридон Микитович Довгаль (народився 31 жовтня 1896, Носівка, Чернігівська губернія, Російська імперія — помер 15 жовтня 1975, Мюнхен, Баварія, Федеративна Республіка Німеччина) — військовик, науковець, літератор, журналіст, політик. Підполковник армії УНР, член ЦК Української партії соціалістів-революціонерів та ЦК Української соціалістичної партії, економіст, доцент Української господарської академії в м. Подєбрадах, голова уряду УНР на вигнанні (1954, 1969-1972), голова Української Національної Ради (1966-1967, 1972-1975).

Життєпис[ред.]

За твердженням Бориса Мартоса:

«Решта куреня [1] під командою С. Довгаля, студента, що повернувся з німецького фронту в ранзі підпоручника (живе в Німеччині), брала участь в упертих боях на вулицях Києва проти совєтської «п’ятої колони», що виступила збройно в кількості біля 6 000. В цих боях на протязі трьох днів комуністів перемогли, але й на нашій стороні було багато поранено і убито, в тому числі й студентів, а між ними був тяжко поранений і сам С. Довгаль[2].»

Пізніше був командиром 20-го куреня 7-ї бригади 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР, підполковником Армії УНР[3]

В роки Другої Світової війни заснував і був редактором журналу «Дозвілля», що видавався з дозволу німецької влади в Берліні для «остівців» з України. Петро Ротач згадує:

«Журнал "Дозвілля" вартий доброго слова. Це видання заснував Свирид Довгаль, борець за незалежність України в 1917-1919, військовий, літератор і журналіст. 1938 року він був заарештований мадярами на Закарпатті й мало не страчений. Сидів і в німців, і все ж зумів організувати випуск цього унікального часопису Роль "Дозвілля" у згуртуванні літературної молоді "остівських" таборів ще належить вивчити. Але цього факту не можна буде поминути при висвітленні історії масового вивезення української молоді до Німеччини під час Другої світової війни. Журнал одержували в таборах безкоштовно, люди його чекали й з радістю припадали духом до рідних сторінок. "Дозвілля", користуючись статусом розвагового журналу, мало змогу уникати політичної тематики, зосереджуючись на творах літературно-пізнавального змісту. Журнал підтримував у серцях українських полонених та "остарбайтерів" любов до рідної землі, пробуджував інтерес до історичного минулого, давав заряд віри в краще майбутнє. У "Дозвіллі" друкували свої твори молоді поети Василь Онуфрієнко, Ганна Черінь, Герась Соколенко, Йосип Дудка, Леонід Полтава, Всеволод Віденко (Олесь Квітневий), Леонід Лиман, Михайло Іванченко. Колишній працівник редакції часопису В. Онуфрієнко згадував, що був урятований з табору С. Довгалем після того, як почав посилати в журнал свої вірші. Редактор казав йому: "Треба допомагати нашим здібним людям, які перебувають у німецькій неволі". С. М. Довгаль намагався підтримувати творчу молодь матеріально, але неоціненна його підтримка моральна. Це підтверджував і уродженець Полтавщини В. Біленко, котрому той допоміг позбутися каторжної праці в таборі. Можна сказати, що часопис "Дозвілля" був зеленим острівцем українського духу на випаленій пустелі чужини. Люди наснажувалися тут вірою в перемогу добра. Цю наснагу давали твори О. Олеся, М. Вороного, С. Черкасенка, інших українських письменників старшого покоління, які навертали думку до України, роздмухували в серцях невільників любов до батьківщини. В 1943-44 рр. О. Олесь опублікував у "Дозвіллі" свої останні твори - п'єсу "Ніч на полонині", вірш "Життя минає, наче сон" та інші твори. Журнал проіснував до кінця війни, а потім редакція переїхала в Західну Німеччину, де почали групуватися українські творчі сили[4].

Помер у 1975 в Німеччині, похований в Мюнхені.

Спиридон Микитович Довгаль[ред.]

Спиридон Довгаль

Фрагмент нарису Олександри Берковець (Довгаль) «Ой, роде наш красний…», опублікованого в книзі Фурса В. М. Славні імена Носівщини. — 2-ге видання, доповнене, перероблене. — Ніжин : ТОВ «Аспект-Поліграф», 2012. — 384 сторінки : ілюстрації. ISBN 978-966-340-493-6.

Задум написати історію роду виник не відразу, але десь у підсвідомості він, певно, дрімав. Мене оточували такі особистості, події, характери, що кожен із них залишав свій слід в душі. Довгими зимовими вечорами, коли я приїздила зі столиці, мій батько, Довгаль Михайло Павлович, повільно, наче гортаючи сторінки, переказував епізоди свого життя. Пам'ять він мав феноменальну. Нотатки тих спогадів, власні спостереження, робота з літературою дозволили написати ці замітки. У збірці згадані лише дехто з представників нашого роду.
м. Київ, 2010-2011

Спиридон Микитович Довгаль, уродженець Носівки, довгі роки прожив в еміграції, але його постать заслуговує на те, щоб про нього знали земляки. В міру того, як окреслювались віхи життєвого шляху С.М. Довгаля, все чіткіше вимальовувались незнані досі сторінки історії України – тієї України, яка існувала в еміграції.

Народився Спиридон 1 (19) жовтня 1896 р. в родині малоземельного селянина Микити Сергійовича Довгаля. Його старші брати подалися у світ шукати долі: Павло (мій рідний дід) – в Маріуполь; Йосип – гусар, служив у Варшаві; Андрій – працював на залізниці в Києві. До Києва після закінчення школи поїхав також і Спиридон. Зі студентської лави вісімнадцятирічним юнаком пішов він на I Світову війну, з якої повернувся у чині підпоручика і продовжив навчання.

Тим часом вирує буремний, революційний, неспокійний 1917 р. 17 березня до влади в Україні приходить новоутворена Центральна Рада. За кілька тижнів до неї приєднується щойно створена партія – найбільша Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР). Членом цієї партії є й С. Довгаль.

Після Жовтневої революції більшовики, які прийшли до влади в Росії, намагалися взяти під свій контроль і Україну. Наприкінці 1917 р. з Росії почали наступ 12-тисячні більшовицькі сили на чолі з В. Антоновим-Овсієнком і М. Муравйовим [1]. Коли у січні 1918 р. київські студенти-патріоти прийняли постанову про вступ до українського війська для захисту молодої держави, С. Довгаль виступив співорганізатором і командиром Студентського куреня. Частина куреня (близько 120-130 душ) була відправлена воювати під Крути. А решта, під командою С. Довгаля, брала участь у запеклих боях на вулицях Києва проти більшовиків [2]. Спиридон Довгаль, у боях біля заводу «Арсенал», 19 січня був тяжко поранений у голову і до березня перебував у шпиталі[3].

У той самий час, трохи на схід від містечка Крути, в останній великий бій із більшовицькими силами під орудою М. Муравйова, вступили загони Головного отамана війська Центральної Ради С. Петлюри. Після запеклих боїв українці змушені були відступити. Не маючи боєздатної армії та адміністративного апарату, Центральна Рада зазнала поразки. На зміну їй у кінці квітня 1918 р. прийшов гетьманат Скоропадського.

Коли у листопаді 1918 р. була відновлена Українська Народна Республіка і згодом сформована Армія УНР, що складалася з трьох дивізій: 1-ої Сірої, 2-ої Волинської та 3-ої Залізної, С. Довгаль став командиром 20-го куреня 7-ї бригади 3-ї Залізної стрілецької дивізії, пізніше – підполковником Армії УНР [4; 6].

Війська Директорії і сам уряд під збройним тиском більшовицької Росії восени 1920 р. були вимушені залишити землі України. Перед самим відступом, ще на українській території, був прийнятий Закон про продовження функціонування українського уряду за кордоном аж до повернення його в Україну, або до моменту створення в Україні нового незалежного українського уряду (у формі УНР). На зібранні представників українських патріотичних партій, скликаному Головою Директорії С.Петлюрою у м. Тарнові (Польща), була створена Рада Республіки як попередник парламенту України. Враховуючи умови існування за кордоном, члени ради перебували згодом у Чехословаччині, Англії, Франції, Польщі…[5].

С. Довгаль залишив Україну під час першої хвилі еміграції. Разом із більшістю загонів армії УНР він перейшов через річку Збруч і опинився у Польщі, в Каліському таборі для інтернованих. Там він увійшов до складу ініціативної групи молодих таборових письменників, яка поставила питання про створення літературного часопису в Каліському таборі. На початку 1924 р. С. Довгаль залишив табір і виїхав на навчання до Чехословаччини. Надалі саме Прага й Подєбради на деякий час стали центрами літературно-мистецького життя української еміграції [16].

Український громадський комітет (УГК), створений 1921 р. керівниками проводу УПСР за кордоном М. Шаповалом та Н. Григорієвим, у першій половині 20-х pоків заснував низку українських навчальних закладів різного рівня: Українську господарську академію (УГА), Український вищий педагогічний інститут імені М. Драгоманова, матуральні курси (спеціальний відділ заочної середньошкільної освіти) і багато інших, зрештою – Український інститут громадознавства (Український соціологічний інститут) у Празі [15].

Серед визначних випускників, а потім і викладачів УГА значиться й Спиридон Довгаль [6]. Він закінчив економіко-кооперативний факультет, згодом викладав там економіку, написав кілька підручників, отримав звання доцента УТГІ. У Празі він редагував часопис «Нова Україна» (1925 – 1929 рр.). Там одружився з оперною співачкою; в їхньому домі часто збиралася місцева богема, проте шлюб виявився недовговічним.

1927 р. С. Довгаль видає брошуру «Поворот од соціалізму» – відповідь на статтю В. Винниченка «Поворот на Україну», – де критично оцінює непослідовність політики В. Винниченка й обґрунтовує свою вимушену еміграцію і неможливість повернення на Батьківщину, а також доводить, що політичний устрій УРСР не має нічого спільного з соціалізмом, а трудящі взагалі позбавлені політичних і економічних свобод [7].

Завдяки великій підготовчій роботі, проведеній лідерами УПСР, на початку 1927 p. у Празі з'явилась можливість відкрити Український Робітничий Університет (УРУ), заочний виш для працюючих українців. До складу Організаційного комітету УРУ ввійшли визначні громадські діячі, члени Головного політичного комітету Закордонної організації УПСР (всього 9 осіб), серед них і С. Довгаль. У стислі терміни Комітет виконав величезну організаційну роботу, а також провів набір і зарахування студентів. Для безпосереднього керівництва університетом комітет зі свого складу обирав дирекцію. Спочатку вона складалася з трьох осіб (М. Шаповал – голова, Н.Григоріїв – заступник голови, М. Мандрика – управитель), згодом склад дирекції розширився, і до нього ввійшов і С. Довгаль.

За період з 1 січня 1928 р. по 1 травня 1931 р. було надруковано і розіслано 110 лекційних викладів (1200 сторінок “густого друку”) – зокрема й “Теорію кооперації” і “Сучасний стан робітничого руху” С. Довгаля [15].

На вимогу польського уряду владою Чехословаччини було припинено всі асигнування на Український соціологічний інститут і офіційно УРУ було закрито 9 квітня 1931 р.

Культурно-освітня діяльність української еміграції (в даному разі – проводу УПСР) позитивно вплинула й на ситуацію в суспільному житті УРСР: одразу після заснування УРУ в радянській пресі з'явилося чимало повідомлень про створення українських радянських робітничих університетів, зокрема в Харкові. Тоді ж в УРСР почалася організація і заочної освіти для робітників [15].

Після закриття УРУ С. Довгаль редагує часописи «Вперед» (Ужгород, 1932–1938) і «Нова Свобода» (Ужгород; Хуст, 1938–1939). «Нова Свобода» була офіційним органом уряду Карпатської України, першою українською щоденною газетою на Закарпатті, яка друкувалась включно до 16 березня 1939 року – останнього дня існування Карпатської України [11]. Коли Ужгород, а також Мукачеве і Берегове рішенням Віденського арбітражу від 2 листопада 1938 р. відійшли до фашистської Угорщини, газета ще деякий час виходила в Хусті [13].

З рідними, що лишилися в радянській Україні, Спиридон практично не підтримував зв’язків, боячись їм зашкодити. Його листування з рідним братом Андрієм Довгалем, який працював начальником залізничної станції Жуляни, мало трагічні наслідки. Андрія викликали на допити в НКВС, встановили за ним нагляд, а згодом, уже після війни, арештували і заслали в Сибір на лісоповал. У таборі Андрій Довгаль, не відчуваючи за собою жодної провини, протестував єдино можливим способом – голодуванням, відмовлявся працювати, схуд до тридцяти дев’яти кілограмів і від слабкості не міг ходити. В результаті він захворів на дистрофію, а потім на туберкульоз. Після смерті Сталіна у 1953 р. Андрія Микитовича Довгаля реабілітують. Але сам він не в змозі дістатися дому – його привозить табірна медсестра… Отож про Спиридона рідні вголос не згадували, а ми, діти, взагалі не знали про його існування.

Коли гітлерівська Німеччина розпочала Другу світову війну, уряд УНР виступив із заявами на боці Польщі та її союзників Англії та Франції. Друга хвиля еміграції винесла з України вже не сотні, а тисячі людей різного фаху, особливо з інтелігенції, не винищеної до кінця або випадково вцілілої в концтаборах і в'язницях ГУЛАГу. Так в еміграції опинилися значні творчі сили, письменники непересічного таланту: Тодось Осьмачка, Іван Багряний, Василь Барка, Михайло Орест та ін.

У 1942 – 1943 рр. німецька окупаційна влада вивезла з України на каторжну працю до рейху мільйони людей, особливо молоді. В німецьких таборах опинилося чимало талановитих літераторів-початківців. І коли в кінці 1942 р. – на початку 1943 р. українські патріоти налагодили випуск кількох газет і журналів для невільників, творча молодь потягнулася туди. Особливого значення набув літературно-просвітній журнал "Дозвілля", що почав виходити спершу в Берліні (1942 р.), а потім перемістився до м. Плауена. Петро Ротач у статті «Розвіяні по чужині» згадував: «Журнал "Дозвілля" вартий доброго слова. Це видання заснував Свирид Довгаль, борець за незалежність України в 1917-19 рр., військовий, літератор і журналіст. 1938 року він був заарештований мадярами на Закарпатті й мало не страчений. Сидів і в німців, і все ж зумів організувати випуск цього унікального часопису. Журнал одержували в таборах безкоштовно, люди його чекали й з радістю припадали духом до рідних сторінок».

У "Дозвіллі" друкували свої твори молоді поети В. Онуфрієнко, Г. Черінь, Г. Соколенко, М. Іванченко та ін. Колишній працівник редакції часопису В. Онуфрієнко згадував, що був урятований з табору С. Довгалем після того, як почав посилати в журнал свої вірші. С.М. Довгаль намагався підтримувати творчу молодь матеріально, але неоціненна його підтримка моральна. Це підтверджував і уродженець Полтавщини В. Біленко, котрому той допоміг позбутися каторжної праці в таборі. У «Дозвіллі» друкувалися також відомі поети: Євген Маланюк, Олекса Веретенченко, Леонід Мосендз, Яр Славутич, Юрій Клен та ін. В 1943-44 рр. О. Олесь опублікував у журналі свої останні твори – п'єсу "Ніч на полонині", вірш "Життя минає, наче сон" та інші твори» [8]. Цензура вибілювала в «Дозвіллі» цілі сторінки, особливо якщо було щось надто патріотичне, написане з любов’ю до України. З великими зусиллями С. Довгаль просунув до друку вірш Миколи Вороного «Євшан-зілля» [9]. Журнал проіснував до кінця війни, а потім редакція переїхала в Західну Німеччину, де почали групуватися українські творчі сили.

Десь у ці роки (ймовірно на початку 1942 р.) Спиридон зустрічається з племінницею Надією, дочкою Андрія Довгаля, яку вивезли з України на примусові роботи до Німеччини. Вона працює у вагончику-їдальні, власник якого до революції мав свою справу в Одесі, тож розумів українську й досить лояльно ставився до робітниць зі сходу. От у цей вагончик до Надії якось і прийшов дядько Спиридон. Він познайомився з племінницею, розповідав їй про своє життя. Був він у благенькому пальтечку в клітинку, голодний, сумний і дуже одинокий. Надія дала йому з собою хлібину і пачку маргарину.

А в цей час відносно недалеко, в Австрії, перебував у полоні інший племінник – Михайло Довгаль. У концтаборі його викликали в комендатуру і запитали, чи це не його родич друкується в місцевій пресі. Михайло Павлович іще сподівався повернутися додому і не хотів ускладнень, тож відповів, що ні, не родич, таке прізвище досить поширене і це просто однофамілець…

А до Надії, котра, після визволення американцями, перебувала в таборі для переміщених осіб, завітали кілька військових у цивільному. Дуже докладно розпитували про дядька Спиридона, а наприкінці бесіди несподівано запропонували втечу з табору. План був продуманий до найменших подробиць: якої ночі і де буде підрізаний колючий дріт, до кого їй іти далі тощо. В Надії виникли підозри, що це – контррозвідка: її й так чекає повернення на Батьківщину, тож куди і чому вона має втікати? І вона залишилась у таборі. Вже вдома її викликали до НКВС у Києві. Органи держбезпеки намагалися через рідних вийти на С. Довгаля, тож змусили її під диктовку підписати йому листівку, де було зображено пейзаж з одинокою берізкою на передньому плані, і в кінці додати щось від себе – щоб повірив, що писала саме вона… «Ти такий же одинокий, як ця берізка» – закінчувався лист. І через півстоліття Надія Андріївна тяжко картала себе за той вчинок, нічого не знаючи про подальшу долю дядька і переживаючи, що та її листівка могла послугувати пасткою і, можливо, навіть причиною його загибелі… Але тоді якось минулося.

У 1945 – 1946 рр. у Реґензбурзі виходить газета «Слово», яку редагує С. Довгаль. Зберігся такий цікавий спогад відомого літературознавця, професора Колумбійського університету (США) Юрія Шереха про ті роки: у вересні 1945 р. у Фюрті, передмісті Нюрнберга, поет-емігрант Леонід Полтава викрав у плауенській німецькій друкарні скриню зі шрифтами, але досвідчений Спиридон Довгаль виманив у нього ці шрифти для газети “Слово”. Аналізуючи стрибки тодішніх літераторів від націоналізму до комунізму, Юрій Шерех підсумовує: “Довгаль був кращий від таких письменників. Певніше, щоб друкарня була в його руках. Хай не буде великої літератури, але не буде й комуністичної провокації” [2].

З 1948 р. починається новий період розвитку українських урядових структур в екзилі (на еміграції). Всі українські закордонні політичні партії прийняли Тимчасовий Закон (Акт) про Державний Центр Української Народної Республіки (УНР). До цього Центру входили: Президент УНР, Українська Національна Рада як передпарламент Уряду УНР – виконавчого Органу Української Національної Ради [5]. В цей період діяльність С. Довгаля переходить на новий, вищий рівень. Від 1950 р. він – член ЦК Української соціалістичної партії за кордоном.

О. Астаф’єв у своїй статті «Командир Студентського куреня» зазначає:

«С. Довгаль був переконаний, що запорукою успішного розвитку держави є прикмети правлячої верхівки: шляхетність, мужність і мудрість. Він відособлював їх від хитрості, спритності і софістики. Мудрість, із погляду С. Довгаля, це мудрість державного мужа у його ставленні до справ народу.
Взірцями державних мужів, яким притаманні риси правлячої верхівки, є люди, непохитні у своїх переконаннях, неприступні для обману, демагогії і ворожої пропаганди. Безперечно, риси провідної верстви були притаманні самому С. Довгалю, який “плебейським інстинктам” пристосованців протиставляв мужність, відвагу, шляхетність, волю до державності, вірив у роль проводу у боротьбі за незалежність і свободу українського народу»[2].

Тому цілком логічною є його подальша політична кар’єра:

1954 р. – Голова Ради народних міністрів УНР в екзилі [10]

1966 – 1967 рр. – виконувач обов’язків Голови Української Національної Ради в екзилі;

1969 – 1972 рр. – Голова Уряду УНР;

1972 – 1975 рр. – Голова Української Національної Ради в екзилі [10а].

Діяльність Спиридона Довгаля, як і інших українських політичних діячів за кордоном, не давала спокою органам держбезпеки Радянського Союзу. Як з’ясувалося багато років потому, рідного племінника Спиридона – Михайла Довгаля – у 1950-х роках викликали до Москви, плануючи заслати його ад’ютантом до дядька. І Михайло з таємною місією їздив-таки до Західної Європи! Однак про це стало відомо лише взимку 1997 р.: буквально за тиждень до своєї смерті, немов передчуваючи, що разом із ним таємниця піде в небуття, Михайло скупо обмовився про цю поїздку синам Володимиру і Олексію. А тоді, у 50-х, поїздка була оформлена як “відрядження на курси підвищення кваліфікації”; таку саму версію Михайло розповів і вдома. Згадкою про ті часи залишилась сімейна світлина, зроблена похапцем місцевим фотографом, де вся родина в зборі – Довгаль М. П. розумів, що з поїздки може й не повернутися. Всі наступні роки він жив під тягарем цієї таємниці і в постійному очікуванні.

Зараз ми можемо лише здогадуватись, що ж відбулося тоді насправді. Очевидно, здатності до конспірації й роботи в розвідці Михайло не виявив – хоча, знаючи його здібності, думається, він уміло симулював. А може, Михайло відкрився дядьку, той розгадав задум і не пристав на пропозицію. Так чи інакше, але Михайло повернувся додому.

За життя Спиридон Довгаль не дочекався виходу України зі складу СРСР й утворення незалежної держави. 15 жовтня 1975 р. він відійшов у вічність, присвятивши усе своє життя здійсненню ідеї державності і незалежності України. Останній притулок Спиридон Микитович Довгаль знайшов на кладовищі у Мюнхені.

Проте його справа продовжувала жити. Через рік після утворення незалежної Української держави, в 1992 р., у США була скликана остання, надзвичайна 10-а сесія Української Національної Ради, освячена Патріархом Мстиславом, де були присутні, окрім членів Ради, представники Президента й Уряду України, дипломати, представники ООН. У тому самому 1992 р. у Києві під час святкування 1-ої річниці незалежності України в Маріїнському палаці вищим керівництвом УНР – Президентом Державного Центру М. Плав’юком, Головою Уряду І. Самійленком, Головою Української Національної Ради М. Воскобійником були передані Голові ВР України І. Плющу в присутності народних депутатів України, ряду дипломатів Державний Президентський Клейнод УНР, Оригінал Закону УНР 1920 р., що визначав неперервність українського державотворчого процесу, а також Тимчасовий Закон УНР від 1948 р. і рішення 10-ї сесії Національної Ради про передачу цих документів і ознак влади в Україну. Таким чином відбулося злиття двох державницьких течій – старої, від УНР, і нової, молодої, народженої в 1990-х роках [5].

Саме заради цієї миті С. М. Довгаль довгі п'ятдесят п'ять років провів на чужині, постійно пам'ятаючи про батьківщину і наближаючи, як міг, час її незалежності. Проте не факт, що він тішився б сьогоднішньою Україною…

25 липня 2010 р., у неділю, в м. Донецьку була відправлена Панахида за героїв. Під час поминальної молитви на парафії святого Петра Калнишевського УПЦ Київського Патріархату серед імен офіцерів Армії УНР було згадано командира 20-го куреня 7-ї бригади 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії Української Народної Республіки, підполковника Спиридона Микитовича Довгаля [11].

Література

1. Орест Субтельний. Україна історія. Київ: Либідь, 1992.

2. Олександр Астаф’єв. Командир студентського куреня // “Слово просвіти”, ч. 5, 3 – 9 лютого 2011 р. http://slovoprosvity.org/pdf/2011/slovo2011-5.pdf

3. Бій під Крутами (частина друга) // http://strbratstvo.ucoz.ru/publ/zakonodavcha_baza/bij_pid_krutami_rozdil_z_knigi_litopis_ordenu/2-1-0-15

4. Енциклопедія українознавства: Т.2: Перевидання в Україні. – Львів, 1993. – С.556.

5. Роль cвiтового українства у підтримці неперервності українського державницького процесу в ХХ ст. // http://www.experts.in.ua/baza/analitic/index.php?ELEMENT_ID=11133

6. Роман Коваль. Тернистий шлях кубанця Проходи // http://ukrlife.orq/main/evshan/prokhoda8.html

7. С. Довгаль. «Поворот од соціалізму». – Подєбради: Вільна спілка. – 1927.

8. Петро Ротач. «Розвіяні по чужині» – полтавці в еміграції // http://poltava-repres.narod.ru/rozviyani/index.htm

9. Герась Соколенко. З листа Михайла Іванченка 20 травня 2005 р., с. Гусакове на Звенигородщині // http://www.myslenedrevo.com.ua/uk/Lit/S/Sokolenko/Ivanchenko.html

10. Список премьер-министров Украины // http://ru.wikipedia.org/wiki/Список_премьер-министров_Украины

10а. Украинская народная республика // http://ru.wikipedia.org/wiki/Украинская_народная_республика

11. Пантеон героїв. Офіцерський корпус армії УНР // http://hatanm.org.ua/forum/index.php?topic=2267.0

12. Олекса Мишанич. Жизнь и творчество Августина Волошина. // http://www.totalwars.ru/index.php/nashe-vremya/oleksa-mishanich.-jizn-i-tvorchestvo-avgustina-voloshina.html

13. Черченко Юрій. Листування Леоніда Мосендза з Михайлом Селешком (1938–1939 рр.) // http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Pam/2008_9/01.htm

14. Авґустин Волошин. З першим числом українського щоденника // http://litopys.org.ua/volosh/volosh18.htm

15. Сухобокова О. Український робітничий університет у Празі (1927-1931 рр.) // http://vuzlib.com/content/view/2030/52/

16. Микола Крупач. Літературно-мистецькі товариства в таборах для інтернованих воїнів армії УНР на території Польщі (загальний огляд) // http://uadocs.exdat.com/docs/index-2275.html?page=10

Відзнаки[ред.]

  • Кавалер Воєнного Хреста (УНР)

Виноски[ред.]

Посилання[ред.]

Джерела[ред.]

  • Біляїв В. «На неокраянім крилі…» — Донецьк: Східний видавничий дім, 2003. — 348 с. — ISBN 966-7804-57-7.
  • Andrzej Chojnowski, Jan Bruski — «Ukraina», Warszawa 2006, ISBN 978-83-7436-039-5 Шаблон:Ref-pl
  • Довгаль Спиридон // Енциклопедія Українознавства: Словникова частина / Голов. ред. В. Кубійович. Репринт. відтворення. — Львів, 1993. — Т. 2. — С. 556.
  • Качуровський І. Покоління Другої світової війни в літературі української діаспори // Променисті сильвети: лекції, доповіді, статті, есеї, розвідки. — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. — С. 514–531.
  • Шевельов Ю. МУР і я в МУРі (Сторінки зі спогадів. Матеріяли до історії української еміграційної літератури) // Шевельов Ю. Вибрані праці: У 2 кн. — Кн. ІІ. Літературознавство / Упоряд. І. Дзюба.- К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. — С. 559–592.
  • Українська діаспора: літературні постаті, твори, біобібліографічні відомості / Упорядк. В. А. Просалової. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2012. — 516 с.
  • Тинченко Я. Ю. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921). Книга I. — К. : Темпора, 2007. — ISBN 966-8201-26-4.
  • ЦДАВОУ. — Список старшин, зарахованих на дійсну українську військову службу та підвищених до наступних рангів протягом липня 1920 — липня 1923