Кияниця Анастасія Іванівна

Матеріал з Енциклопедія Носівщини
Анастасія Кияниця, 1948 рік

Анастасія Іванівна Кияниця (1928—2005) — телефоністка Носівського вузла зв'язку з 1943 по 1990.

Родина[ред.]

Чоловік: Кияниця Василь Сергійович (1919—1995) — учасник Німецько-радянської війни з 1941 по 1945, механізатор колгоспу ім. Енгельса, кавалер орденів «Знак Пошани», «Трудового Червоного Прапора».

Син: Кияниця Василь Васильович (нар. 1950) — педагог, спортсмен і громадський діяч. Майстер спорту СРСР, суддя всесоюзної категорії, відмінник освіти УРСР (1981) та України (1997), директор Носівської районної станції юних техніків (з 1972). Депутат Носівської міськради з початку 1990-х.

Спогади[ред.]

Син Анастасії Іванівни, Кияниця Василь Васильович, 31 березня 2019 опублікував такі спогади про матір[1]:

Батько розповідав, що мою майбутню маму Настю перший раз побачив на Носівській пошті, де вона з 14-ти років, як тільки німців не стало у Носівці, працювала телефоністкою. Сподобалася вона батьку, але не признавалась де живе. Вирахував і «знайшов» її на початку Малої Сениківки (нині вулиця Успенська). Вона соромилася, що жила дуже бідно, напівсиротою. А ще соромилась Василя, бо він був значно старшим за неї. Не раз намагалася з роботи додому вислизнути непомітно, щоб не проводжав. Колега, телеграфістка-фронтовичка Паша Садова, казала: «Ну й дурна ж ти Насте! Такий чоловік! Сильний, здоровий, серйозний… а ти ще ремствуєш! Аби мені такий, то я б не хвилини не роздумувала!». А батько, тим часом схоронивши й матір, залишився у хаті сам. На пропозицію перейти жити на Козарський шлях Настя не знала що й відповісти. Порадилася із своєю матір’ю. Казала пізніше, що мати переконала: «Йди, Насте. Він солідний, розумний, працює. Де ти чоловіка кращого знайдеш?». А їх, тих чоловіків, після війни й правда було не густо. А непитущих, психічно врівноважених – то й поготів. У березні 1950 року молоденька Настя стала моєю мамою. (фото).

Анастасія Кияниця з чоловіком Василем і і сином Васильком. 1 вересня 1957

Багато хто стверджують, що ми пам’ятаємо дитинство починаючи з 4-5 років. Не знаю. Я пам’ятаю значно раніше. Я до сьогодні чітко бачу маму, яка схилилася наді мною, коли я лежав у колисці-байці. Певне, це була зима і певне 1952 року. Мама була у шубці із пухнастим коміром. Був світлий день, вона звідкілясь прийшла і, схилившись над байкою, щось до мене промовляла. Було радісно, тепло і затишно. Ось такий найраніший фрагмент мого дитинства залишився у моїй пам’яті і до сьогодні. Коли вже у досить зрілому віці, бесідуючи за столом у сімейному колі, я це озвучив, то спершу мені не повірили. Але коли батьки почали згадувати, то з’ясувалося, що була у мами тоді така шубка, що була байка і стеля старої хати, яку я описав із пам’яті досить точно.

Повний текст спогадів див. Кияниця Василь Сергійович#Спогади

Примітки[ред.]