Кияниця Василь Васильович

Матеріал з Wiki Носівщина
Василь Кияниця

Василь Васильович Кияниця — (народився 14 березня 1950, м. Носівка) — педагог, спортсмен і громадський діяч. Майстер спорту СРСР, суддя всесоюзної категорії, відмінник освіти УРСР (1981) та України (1997), директор Носівської станції юних техніків (з 1972). Депутат Носівської міськради з початку 1990-х[1].

Родина[ред.]

Василь Кияниця з батьками. Перший раз у перший клас. 1 вересня 1957

Батько: Кияниця Василь Сергійович (1919—1995) — учасник Німецько-радянської війни з 1941 по 1945, механізатор колгоспу ім. Енгельса, кавалер орденів «Знак Пошани», «Трудового Червоного Прапора».

Мати: Кияниця Анастасія Іванівна (1928—2005) — телефоністка Носівського вузла зв'язку з 1943 по 1990.

Освіта[ред.]

  • Носівська ВШ № 7, СШ № 1,
  • Київський радіомеханічний технікум (1967—1970),
  • Чернігівський державний педагогічний інститут ім. Т. Г. Шевченка (1975—1980)

Ще в шкільні роки Василь Кияниця понад усе любив фізику та технічну творчість, за що завдячує своїм першим вчителям П Є. Репеті, З. Ф. Харченко, Г. Ф. Солошенку, Г. М. Шульзі, М.І Гончар. В старших класах захопився радіоконструюванням. Тоді, у середині 1960-х років, Василь немало здивував однокласників, власноруч сконструйованим та виготовленим кишеньковим радіоприймачем.

Читаючи радіолітературу, В. Кияниця все більше поринає у світ радіоаматорства. В 17 років він отримує дозвіл на власну радіостанцію. Власноруч виготовляє її, і вона виявляється першою діючою аматорською радіостанцією в Носівці.

Кар'єра[ред.]

Після служби в армії (1972) В. Кияниця працює на Київському радіозаводі[2], а потім переходить у щойно створену в Носівці районну станцію юних техніків (СЮТ) і призначається її директором. За короткий час організовує відбудову приміщень, встановлення обладнання, налагоджує роботу гуртків.

1973 року створює при СЮТ аматорську радіостанцію колективного користування, навколо якої об'єднує учнівську молодь міста з числа тих, хто захоплювався радіоаматорством.

Поступово Носівська радіостанція стає відомою в Україні, Радянському Союзі і за його межами. Записи кличних сигналів з поліської Носівки з'явились в апаратних журналах тисяч радіоаматорів в понад 200 країнах світу. Про успіхи юних радистів з Носівки пишуть газети «Комсомольская правда», «Советский патриот», «Молодь України», «Радянська освіта», «Патріот Батьківщини», журнали «Радіо», «Знання та праця», інші видання.

Вихованці Носівської СЮТ перемагали у всесоюзних та всеукраїнських змаганнях і чемпіонатах.

Громадська робота[ред.]

Суддя всесоюзної категорії Василь Кияниця відкриває чемпіонат України з радіоспорту на 15-тисячному стадіоні «Каскад» у Рівному (1988 рік). Фото з книги «Славні імена Носівщини».

В. Кияниця був відповідальним секретарем федерації радіоспорту України (1987—1995), членом редколегії всеукраїнського журналу «Радіоаматор» (1993—2000). Очолював обласну федерацію радіоспорту, республіканську колегію суддів по спорту. Взяв участь в суддівстві більш як 120 змагань, включаючи чемпіонати СРСР і ряд міжнародних. Входив до десяти найкращих суддів з технічних видів спорту в Радянському Союзі.

Будучи визнаним фахівцем з радіоспорту, неодноразово призначався старшим тренером збірних команд України для участі у всесоюзних змаганнях та чемпіонатах СРСР.

З 1987 року по 1995 рік (три терміни поспіль) обирався відповідальним секретарем федерації радіоспорту України, яка налічувала тоді у своїх лавах понад 90 тисяч радіоаматорів (з яких понад 70 відсотків була шкільна молодь). Після голови федерації ця посада вважалася другою в радіоаматорській ієрархії нашої держави. За визнанням багатьох провідних фахівців, В. Кияниця на цій посаді зробив значний внесок у вітчизняний радіоаматорський рух. На юнацькому чемпіонаті в Грозному, на Чемпіонаті Союзу в Калузі, на Всесоюзній конференції радіоаматорів у Москві[3] Василь Кияниця пропагував технічну творчість і боровся проти всього, що заважало її розвиткові.

Як головний суддя проводить десятки обласних і республіканських змагань школярів з технічних видів спорту. Входив до десяти найкращих суддів з технічних видів спорту в Радянському Союзі (1989)[4]. Отримує звання «Суддя республіканської категорії», а потім — «Суддя всесоюзної категорії».

Педагогічна і методична діяльність[ред.]

В. Кияниця проявляє себе як педагог-новатор. Постійно публікується в періодичній пресі, радіоаматорських виданнях. Він є автором понад п'ятдесяти педагогічних розробок. Веде дослідницько-експериментальну роботу, результатом якої стала перша в колишньому Союзі «Програма гуртка юних операторів колективної радіостанції», котра була рекомендована Міністерством народної освіти України до впровадження, видана у видавництві «Радянська школа» в 1988 році і діє по сьогоднішній день[5].

В. В. Кияниця неодноразово залучався до розробки керівних документів про позашкільні установи. Він був одним із співавторів «Положення про станцію юних техніків» 1988 року. У 1992 році Василя Васильовича запрошують до складу редколегії всеукраїнського журналу «Радіоаматор» на сторінках якого він започаткував «Історію радіоаматорства в Україні», веде розділ для початківців.

Партійна і депутатська робота[ред.]

Працюючи директором СЮТ, В. В. Кияниця 8 років був секретарем первинної партійної організації районного відділу освіти, однак публічно вийшов з КПРС ще до її заборони у 1991 році. Жителі прилеглих до станції юних техніків вулиць, знаючи Василя Васильовича як думаючу, дійову і принципову людину, неодноразово обирають його депутатом Носівської міської ради. В усіх скликаннях очолює комісії з правових та соціальних питань, виступає з ініціативами. З його іменем пов'язують зміну назв частини вулиць Носівки, котрі уособлювали символи більшовизму.

Василю Васильовичу притаманна активна життєва позиція. Впродовж усіх років він, щиро вболіваючи за долю позашкільної роботи з дітьми, пише до міністерств, центральних комітетів, депутатів, комісій, листується з однодумцями, друкується в пресі, виступає з ініціативами[6].

Відзнаки[ред.]

За успіхи та досягнення у роботі В. В. Кияниця має понад 80 нагород, у тому числі:

  • дві Почесні грамоти Міністерства освіти та науки України,
  • знаки «Відмінник народної освіти» (1981) та «Відмінник освіти України» (1997),
  • Відзнака Президента України — ювілейна медаль «20 років незалежності України» (19 серпня 2011)[7] (2011).
  • Почесна Грамота Верховної Ради України (19 жовтня 2018 року № 727-к)

Має почесні звання — майстер спорту СРСР і суддя всесоюзної категорії.

За значний внесок у військово-патріотичне виховання учнівської молоді оборонне товариство (колишній ДТСААФ) нагородило В. В. Кияницю п'ятьма знаками «За активную работу».

Журналістська робота[ред.]

Василь Кияниця займає активну громадянську позицію: виступає на зібраннях, публікує статті у засобах масової інформації. Деякі з його матеріалів:

  • siver.com.ua Хто припинить політичну клоунаду? — питання «Останнього шляху Кобзаря»
  • arhizhkgnosadm.at.ua Про портрети, гривні і патріотичного художника
  • siver.com.ua Половина депутатів не спроможні навіть виступити
  • siver.com.ua Козацький куліш у Василя Нечепи
  • siver.com.ua Геть Лєніна з Носівки!
  • siver.com.ua Підприємці закриваються
  • val.ua Лєнін у Носівці одягнув «камуфляж»
  • siver.com.ua У телебаченні наближається революція
  • [1] Цифрове ТБ: боятися, чи радіти
  • arhizhkgnosadm.at.ua Виступ на конференції директора Носівської станції юних техніків, депутата міськради Василя Кияниці

Окремі роботи[ред.]

Див. також[ред.]

Примітки[ред.]

Джерела[ред.]

Публікації[ред.]

Посилання[ред.]