Кошовий Іван Іванович

Матеріал з Енциклопедія Носівщини
Іван Кошовий

Іван Іванович Кошовий (народився 15 січня 1955 року в селі Хотинівка - помер 25 листопада 2016) — педагог і громадський діяч, директор Носівської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 2

Життєпис[ред.]

Основу цієї статті склав опублікований у Фейсбуці 8 травня 2018 р. нарис Євгена Бондарчука «Кошовий Іван Іванович»

Дитинство і юність[ред.]

Народився він 15 січня 1955 року в селі Хотинівка Носівського району. Мати Вані була колгоспницею, батько працював там само, електриком. В сімї зростали ще дві сестри – Тоня та Галя (Іван був середнім).

Ще до школи він навчився читати і писати. Тому батько, порадившись з директором місцевої 8-річки віддав сина до школи у 7 років (а не у 8 як було тоді заведено).

В школі він був «хорошистом». Мав хист до малювання, який однак, вчителі не змогли розгледіти. А все через ту ж таки сердечність малого, який прагнув надати допомогу всім однокласникам: поки всім понамальовує – вже нема часу зробити щось для себе. Вже тоді він не міг відмовити тим, хто потребував його допомоги.

Після закінчення школи він вступив до Прилуцького педагогічного училища на вчителя праці та креслення.

У Прилуках звернули увагу на хлопця, що гарно малював, допомогли йому розвинути свої задатки, «підтягнули» математику і креслення. Закінчив заклад лишень з кількома четвірками і поїхав вчителювати до с. Буда. Пробув там неповний навчальний рік, бо навесні був призваний до лав Збройних сил.

Служба в армії[ред.]

Служив у Москві. Гострий розум, комунікабельність, почуття гумору та інші якості бійця зробили можливим просування по службовій драбині. Так він опинився при штабі, дружив з багатьма офіцерами, кумом мав навіть одного місцевого генерала, який вмовляв Івана залишитися в Москві. Але не вмовив.

Ще перед «дембелем» Іван ненадовго приїжджав до рідного села, привіз додому цілий чемодан апельсинів. Для сестер і близьких це було свято — до цього вони таких фруктів не їли і не бачили.

Вчителювання[ред.]

в 1975 після демобілізації, за наполяганням батька, в залишився в рідному селі, де влаштувався вчителем праці.

У рідній школі читав уроки праці, малювання і фізичної культури. Останню дуже любив і організовував для учнів цікаві ігри, походи тощо. Організував одну з кращих в районі шкільних майстерень. Учні тягнулися до молодого вчителя і це було для нього найвищою нагородою.

Сюди ж, до школи, приходить піонервожатою і майбутня дружина Надія Олексіївна, яка навчалася тоді у Чернігівському педагогічному інституті на історичному факультеті (заочно, бо мала хвору маму).

13 травня 1979 року, на день народження Наді, Іван завітав з великим букетом нарцисів і з тих пір вони були разом.

25 травня 1979 року був день народження Іванового батька. Був десь обід, коли гості (без попередження) завітали у надійчину хату, у якості сватів… 21 липня цього ж року було весілля. Привітати молодих зібралося чи не все село.

Іван одразу ж перейшов жити до Наді. У невеличкій бідно обставленій хатці було тісно, але запанували там любов і злагода. Іван Іванович мав золоті руки, тож скоро помешкання розширилось: з’явилася ще кімната, кухня, нові меблі. Паралельно він продовжив навчання на факультеті географії Київського педагогічного інституту ім. М.П. Драгоманова.

В КПРС[ред.]

Надія Олексіївна вже носила під серцем доньку, коли чоловік вступив до КПРС. На партійних зборах, десь у селі, молодого вчителя примітив М. Фурса з райкому партії. Йому настільки сподобалося вміння Івана говорити і доводити свою думку, що через деякий час він запропонував Кошовому перейти в райком до відділу пропаганди. Після довгого обговорення в родині Іван погодився і почав їздити до Носівки на роботу, щодня долаючи відстань до райцентру мотоциклом. У подружжя народжується донька Наталія.

В цей час вималювалося рішення житлової проблеми: у «Шанхаї» звільняється квартира. Провівши сякий-такий ремонт, після важкої хвороби доньки (їй вже виповнився рік), сім'я переїздить до Носівки.

Майже 10 років працював І.І. Кошовий у відділі пропаганди Носівського райкому КПРС. Вище заступника він не піднявся, бо завжди мав свій неупереджений погляд на ситуацію, що не подобалось керівництву. Побачивши численні зловживання владою місцевими партійними «князьками» він зневірився у партії. Все більше на різних заходах його голос закликав до змін (повним ходом йшла горбачовська «перебудова»). Квартира Кошових, за висловом Надії Олексіївни, перетворилася за ці роки на своєрідний «дім римського трибуна». Тут постійно були люди, як з рідної Хотинівки, так і інші. Всі просили в чомусь допомогти. Іван не вмів відмовляти і за це його дуже поважали.

1990 року на засіданні бюро райкому Іван Іванович розкритикував позицію вищого керівництва відносно виборів до Верховної Ради УРСР. Позиція партії тоді ще була дуже міцною і ця критика поставила хрест на партійній кар’єрі та робила кар’єру Кошового у районі взагалі неможливою.

В райвно[ред.]

В цей час, пішовши на великий ризик для себе, тодішній заврайвно Косиченко бере «бунтаря» до себе на посаду інспектора з кадрів. Новоспечений інспектор показово виходить з комуністичної партії, написавши відкритого листа до газети «Комсомольський гарт», з обґрунтуванням свого вчинку.

У травні 1991 року виникає т.з. «Носівський майдан». Це конфлікт інтересів місцевого рівня, що переріс у акцію загального опору обридлій тоталітарній системі і засиллю КПРС.

В перші дні масових акцій Іван Іванович знаходився на лікуванні в Києві, переніс важку операцію. Але повернувшись до Носівки, де революційний запал народу почав згасати, він вніс у нього свій, новий струмінь. Саме він пішов на переговори з воїнами-афганцями, з якими багато спілкувався на попередній посаді у райкомі. І от, не відійшовши від операції, попри плач дружини він одягає пов’язку з написом «ГОЛОДУЮ» і приєднується до повсталих проти свавілля місцевої влади. Слідуючи його прикладу поряд сідають афганці.

На пленумі райкому нарешті відбулися кадрові зміни. Носівський майдан переміг.

В школі № 2[ред.]

Після цих подій Івана Івановича запрошує до себе завучем директор Носівської середньої школи № 2 Г.І. Музиченко, з яким разом голодували на площі біля готелю «Полісся».

1994 року Музиченко емігрує в Ізраїль. Колектив школи (хоч це і було не просто) домігся від райвно призначення на посаду директора саме Кошового.

На посаді директора він проявив свої найкращі організаторські здібності. Іван Іванович горою стояв за колектив і за дітей. Він вважав, що основною цінністю являється у освіті саме учень. Діти розуміли його і дуже поважали.

Спочатку було дуже важко. Середина 1990-х років була не простим періодом для країни. Працівники місяцями не бачили грошей. Іноді зарплату видавали мисками, відрами, продуктами харчування, які прямо в школі доводилося розподіляти серед колективу замість заробленого. Молодь у школі не затримувалась, залишались тільки ветерани і справжні фанатики своєї справи, серед яких було і подружжя Кошових.

Іван Іванович, не зважаючи на труднощі зумів організувати навколо себе творчий і професійний колектив, запровадив деякі новації. В основне приміщення навчального закладу було переведено бібліотеку зі старої будівлі (була біля дитсадка «Ромашка»). У цей час також було закрито міжшкільний навчально-виробничий комбінат – потім знов відкрито і приєднано до школи. Кошовий вважав це помилкою і наполіг на самостійності даної установи. Директор також переобладнав частину колишнього гардеробу на окреме приміщення – так у школі з'явився методичний кабінет. Саме тоді, чи не вперше в області він домігся для двох талановитих учениць-відмінниць вільного відвідування уроків! Було і так, що учні рішеннями педради переводилися минаючи один клас – бо випереджали пропоновану програму!

У цей час, завдяки неспокою Івана школу було газифіковано. Всі етапи проектування і будівництва котельні контролював сам, будучи за приклад і колегам, учням і батькам, які теж допомагали.

В 2004 року у нього стався інфаркт. Лікувався в Києві. І тут він не міг залишитись осторонь загальнодержавних суспільних процесів. Прямо з лікарні їздив на Майдан незалежності (сім’ї не повідомляв, зізнався потім). Це вже була друга в його житті революція…

На чолі відділу освіти[ред.]

Зі зміною влади в районі оновлювався керівний склад посадовців. Потрібні були грамотні люди, яким би вірив народ. Тому нове керівництво РДА запропонувало йому очолити відділ освіти. Так Іван Іванович став керівником райвно. Свій вибір він обґрунтував колективу, що з розумінням віднісся до його рішення. З цього року – на новій посаді, передавши школу колезі – Наталії Іванівні Пасічник.

Повіривши у нові ідеали і якісні зміни Кошовий, однак скоро зрозумів, що не все було так гладко. Всі спроби його поміняти суспільство наштовхувались на байдужість бюрократів-хапуг з району. Плодами революції знову скористалися негідники. Однак педагогічні колективи Носівщини згадують Івана Івановича дуже тепло: його доброта, ентузіазм, гумор і допомога були надійними і щирими.

На профспілковій роботі[ред.]

Знову погіршився стан здоров’я, дали ІІІ групу інвалідності. Втомившись воювати з бюрократами Іван Іванович 2007 року покидає відділ освіти Носівської РДА і обирається головою Носівської районної організації Профспілки працівників освіти і науки України.

На новій посаді він проявив себе блискучим організатором: випускав своїми силами районну освітянську газету, запровадив «Клуб вихідного дня», боровся за соціально-економічні права освітян району. Саме він започаткував масові екскурсійні поїздки працівників освіти з усіх закладів та установ до Почаївської лаври, на Сорочинський ярмарок, Умань, Переяслав-Хмельницький і в інші місця. Саме тоді вперше почали проводити масові заходи по вшануванню працівників освіти у відповідний день. Вручалися нагороди не лише вчителям, а і іншим працівникам освіти, лунали концерти.

Знову в школі № 2[ред.]

Однак на вересень 2009 року Носівська ЗОШ І-ІІІ ступенів № 2 залишилася без директора і Кошовий вирішив повернутися на своє колишнє місце роботи. Ще цілий рік він на громадській основі виконував обов’язки голови Профспілки.

І знову почалися новації. Тісно зійшовшись з Народним депутатом України Іваном Куровським, що придбав тоді Цукровий завод, Іван Іванович отримав кошти на побудову в закладі внутрішніх туалетів (збудовані пізніше), реконструкцію спортивної зали будинку культури, що нею користується школа і донині.

Ще однією важливою справою стало перенесення шкільної їдальні зі старого приміщення І половини ХХ століття (зараз там церква) до головного корпусу. Куровський виділив кошти на придбання деяких матеріалів. Але основну роботу зробили учні, батьки та працівники школи, самостійно розібравши напівзруйновані приміщення занедбаного танцювального майданчика. Самі викопали вигрібні ями і зробили каналізацію, самі провели воду (у всіх цих роботах був задіяний і директор).

На пенсії[ред.]

Могила Івана Кошового

Влітку 2011 у віці 56 років Іван Іванович йде на пенсію по інвалідності. З собою забрав і дружину. Та і тут не зміг висидіти на місці: займався внучкою Сашею, потім влаштувався на роботу сторожем на АТП-1208, організував заміну даху у своєму багатоквартирному будинку.

Помер 25.11.2016 року.

Родина[ред.]

Батько Івана (теж Іван) був дуже освіченою людиною: багато читав, писав вірші та гуморески.

Дружина Надія навчалася з Іваном в одному класі в школі. Після закінчення школи здобувала середню освіту в сусідньому Лихачеві.