Матійко Єлизавета

Матеріал з Енциклопедія Носівщини
Ліза Матійко.jpg

Єлизавета (Ліза) Матійко (1918, с. Товкачівка Прилуцького району — 1941) – партизанка-розвідниця загону «За Батьківщину». Під час виконання бойового завдання була видана зрадниками гестапо. Загинула від тортур. Похована в братській могилі в центрі Носівки біля школи № 1.

Працювала в Носівському районі, зоотехніком райземвідділу.

Пам'ять[ред.]

23 жовтня 2015 вулиця Зої Космодем'янської в Носівці переменована на вулицю Матійко (Лізи).

Загибель Лізи Матійко[ред.]

Фрагмент із книги Івана Буняка «Партизанська Носівщина».

У другій половині листопада 1941 року від рук ворога загинула юна партизанка, Ліза Матійко. її у Носівці називали поліською Зоєю. Вона, як і Зоя Космодем'янська, прийняла, мученицьку смерть, але не скорилася ворогові, вмерла з вірою в перемогу над ворогом.

Народилася Ліза в селі Товкачівка Прилуцького району, де і навчалася в місцевій школі. У 1928 році, коли їй виповнилося 10 років, вона з батьками переїхала до села Новий Лад.

Після здобуття спеціальності Ліза була направлена в Носівський район і працювала, зоотехніком райземвідділу. З великим сумлінням ставилася вона до своїх обов'язків, чим завоювала, авторитет серед товаришів по роботі.

На початку війни, коли постало питання про створення підпілля, за наказом М. І. Стратилата Ліза Матійко разом із Марією Мармоленко була направлена під іншим прізвищем на підпільну роботу в м. Ніжин. Але одного разу, знайома подруга зустріла її на Ніжинський квартирі, і при господарці назвала справжнім ім'ям. Викрита таким чином Ліза була змушена покинути Ніжин. З дозволу Стратилата в жовтні 1941 року вона прибула в партизанський загін. Смілива, енергійна, життєрадісна Ліза була учасницею бойових операцій партизан, брала на себе багато обов'язків у буднях партизанського життя. Цим вона заслужила пошану серед бійців загону. Старий партизан Сергій Покиньборода якось назвав її партизанською дочкою. Так із його легкої руки і закріпилося за нею таке лагідне слово «дочка».

Як згадувалося вище в ніч з 4 на 5 листопада взвод Бондаря блискавичним нападом знищив поліцейський стан в с. Козари. Така смілива операція переполошила, окупантів. Для облоги лісів у Носівку стягуються карателі із сусідніх районів. Починається прочісування лісів. Партизани перебазовуються з урочища Орішне в урочище Борки. Але в Носівку окупанти продовжують стягувати частини жандармерії. Яку акцію ще готує ворог?

Командування партизанського загону посилає до носівських підпільників своїх зв'язкових, щоб довідатися про плани ворога. Серед цих розвідників зв'язкових була і Ліза Матійко.

…Темна листопадова ніч. Ліза розкидала по вулицях листівки із зверненням до жителів і вирішила крадькома добратися до квартири свого знайомого по роботі в земвідділі, щоб там перепочити, а вдень взятися за виконання свого завдання. Але, на жаль, останній виявився зрадником. Уночі він доніс на дівчину в жандармерію.

Лізу схопили ранком, коли вона ще спала. На допитах вона трималася мужньо, не видала, жодної партизанської таємниці. Ні улесливі обіцянки ворогів, ні жорстокі побої не примусили її проронити про партизанів ні слова.

Одного разу, коли вартовий поліцай загаявся, Ліза спритно вислизнула від карателів і побігла городами в напрямку Ніжинського шляху. Здавалося щастя усміхнулося їй. Але тільки здавалося… Бо біля подвір'я колишньої «Заготхудоби» її перейняв інший служака-поліцай. Бажаючи вислужитись перед окупантами, він схопив партизанку і доставив її у гестапо.

Знову страшні тортури. Лізу по-звірячому катували, її тіло покрилося суцільними кривавими згустками. Але дівчина мовчала. Коли кати зрозуміли, що від неї вони нічого не доб'ються її повели на розстріл.

Очевидці розповідали, що коли Лізу вели на місце страти, вона йшла закривавлена, ледь пересуваючи ноги. Люди чули останні слова: «Хай живе Батьківщина! Прощайте товариші!». Свою смерть вона зустріла з гордо піднятою головою. Такою вона пішла в безсмертя, пішла в легенду.

Немало теплих слів про юну партизанку сказали її товариші-месники. їх розповіді доповнюють портрет справжньої патріотки. Ось слова учасника партизанської боротьби, колишнього комісара третього полку з'єднання «За Батьківщину» Миколи Григоровича Демченка: «Багато років минуло уже, але й тепер наче бачу Лізу Матійко живою. Таку ж сміливу, як і тоді. Партизани поважали Лізу і душевно називали її «лісовою дочкою». А в іншому листі він пише: «Пам'ятаю Лізу енергійною, сміливою, веселою дівчиною».

А ось рядки із книги Миколи Симоненка «В лісах над Остром»: «коли я згадую Лізу, в уяві вимальовується її серйозне, зосереджене обличчя, мила, лагідна посмішка. Ліза була скромною і чуйною, старанно виконувала всі доручення».

Боєць партизанського з'єднання, а в перші роки окупації — зв'язковий підпільної групи Микола Васильович Пивовар, який ще до війни по роботі добре знав Лізу, говорив: «Ліза справжня патріотка. Такі як вона, не шкодували свого життя. Жили, як справжні патріоти, і вмирали за Батьківщину героями”.

На Носівщині про Лізу ходять легенди. В одній з них розповідається, що Ліза після жорстоких нелюдських тортур не могла вже сама пересуватися. На розстріл її вела інша дівчина, із якою разом нескорена партизанка гордо прийняла смерть від катів. Дехто запевняє, що цією дівчиною була Майя Ліпкіна.

…Стоїть на центральній братській могилі м. Носівки, де похоронені тіла полеглих партизанів, скромний обеліск. Біля обеліска на гранітній плиті — прізвища народних месників, серед яких і ім'я Єлизавети Матійко. І полум'яніють на обеліску промені яскравих світлих ранків. Полум'яніє на ньому людська пам'ять.

Ось переді мною два фотопортрети Лізи. Один із них надіслала Товкачівська сільська рада. А другий має теж свого автора. Під час створення Носівського історико-краєзнавчого музею великий ентузіаст цієї справи А. І. Ткаченко через райком партії надіслав запит до центрального партійного архіву із проханням вислати особову справу Лізи Матійко. І ось нарешті, разом з іншими матеріалами надійшла безцінна для носівчан реліквія — маленький фотопортрет Лізи. Було зроблено з нього фоторепродукцію. На щастя, негатив її зберігся.

І ось дивиться на нас із портрета Ліза — погляд зосереджений, розумний, відкритий, допитливий. Мов живі дивляться на нас очі дівчини з легенди, очі поліської Зої, очі нескореної нашої землячки.

Подвиг Лізи Матійко оспівав партизанський поет. У його вірші «Лесная дочь» є такі патріотичні рядки:

«Стреляйте, звери, — девушка сказала,
— Спокойно смерть любую я приму.
Не для измены мать меня родила,
А для борьбы за Родину свою?
И на рассвете девушки не стало…
Лесная дочь героем умерла.
Тяжелых мук снесла она немало.
Но честь бойца врагам не продала!»

Література[ред.]

Буняк А. Поліська Зоя // Прапор комунізму. — 1987. — 12 березня. Про Л. Матійко.