Прокоп'єва Ганна Федорівна

Матеріал з Енциклопедія Носівщини

Ганна (Галина) Федорівна Прокоп'єва (1922, дівоче прізвище Сацюк — 2004) – вчителька, подвижниця, фронтовик. Народилася і працювала в Носівці. Відмінник народної освіти.

Життя, прожите для людей[ред.]

Нарис Н. Фурси в книзі: Фурса В. М. Славні імена Носівщини. — 2-ге видання, доповнене, перероблене. — Ніжин : ТОВ «Аспект-Поліграф», 2012. — 384 сторінки : ілюстрації. ISBN 978-966-340-493-6.

Навіть не віриться, що з нами вже немає Прокоп'євої Ганни Федорівни. На жаль, нинішня весна стала останньою в її прекрасному, прожитому для людей житті. Коли назавжди прощаюся зі своїми старшими друзями, ветеранами війни, у мене з'являється відчуття, що з ними відходить у вічність ціла епоха.

В 1945 році я лише пішла в перший клас, а Ганна Федорівна вже поверталася переможцем з фронтових доріг. Це про їх покоління писала Юлія Друніна:

Шли девченки домой из победных полков.
Двадцать лет за спиной или двадцать веков?
Орденов на груди все же меньше, чем ран
Вроде жизнь впереди, а уже ветеран.

Саме такими запам'яталися мені, моєму поколінню всі вони, захисники Вітчизни.

— Ми — Волошинського роду, — часто повторювала Ганна Федорівна.

І справді, це з їхнього хліборобського роду вийшли славні захисники Батьківщини високого рангу. На захист Вітчизни стала вісімнадцятилітня Галя Сацюк-Прокоп'єва. Кадровим військовим був її чоловік Володимир Прокопович. Доблесно воював, дійшовши до Берліна, брат – Олександр Волошин, брав участь у бойових операціях ще один брат — Іван Сацюк. Чотири ордени мав учасник штурму Берліна, ще один представник роду – Гнат Максимович Грош. Молодший брат Ганни Федорівни – Володимир хоч і не був на фронті, та, обравши собі професію спеціаліста цивільної авіації, в мирний час дослужився до генеральських погон. На жаль, всі вони вже сьогодні за межею вічності…

Доля розпорядилася так, що в Ганни Федорівни не було дітей. Але вона любила своїх братів, сестер, їхніх дітей та онуків, своїх учнів, її дім ніколи не був порожнім, його двері завжди були гостинно відчиненими для рідних, друзів, численних учнів, яких, мов магнітом, тягнуло до неї. Частенько, бувало, телефонує: «Заходь, пригощу цукерками, які мені привезла Людочка Хоменко». А Людочка вже давно не її учениця, а заслужений педагог, шанована людина, яка ніколи не забувала свою першу вчительку, друга та наставницю. Та чи ж тільки для неї вона стала прикладом для наслідування?!

Г. Ф. Прокоп'єва мала почесне звання відмінника народної освіти. Досвіду її роботи з дітьми, пошуку нових методів навчання та виховання вчилися не лише колеги з району. То проводить відкриту годину, то вирощує з дітьми на ділянках рідкісні для нашого клімату рослини. Ось навіть цієї, останньої в її житті весни, встигла роздати знайомим насінинки декоративного соняшника, справжню окрасу сільського подвір'я. Якось телефонує: «Пора висівати помідори та перець. Якщо немає, то я поділюся, у мене аж чотири сорти. А ще залишилася садова трава, виходь на «демаркаційну» лінію — винесу».

Одним словом, природолюб і щедрої душі людина. Такою її знали рідні, друзі, сусіди, однополчани. Так, Ганна Федорівна до останнього не поривала зв'язків зі своїми фронтовими побратимами. Поки було більше сили — щороку спільно святкували День Перемоги. А останнім часом листувалася з музеєм Великої Вітчизняної війни, подругою-партизанкою Г.В. Данилко, журналістом Л.Б. Серебряковим, І.Г. Корольовою, В.О. Жмиховим, пропагуючи їх творчість серед носівчан, та зачитувалася лірикою прикутої до ліжка поетеси з Харківської області, з якою також листувалася.

Часто буває, що після виходу на заслужений відпочинок людина веде домашній, усамітнений спосіб життя. Тільки не Ганна Федорівна, яка до останнього була активним членом ветеранської організації, учасницею клубу жінок-ветеранів «Берегиня», брала участь у шкільних відкритих уроках та виховних годинах. А ще — до останнього залишилася вірною своїм переконанням, за які воювала у 1941-45 роках...

Для неї стали рідними й члени родини її другого чоловіка, Пухи Степана Івановича, з яким вона прожила двадцять років після смерті Володимира Прокоповича. Завжди раділа, коли до неї приходили його діти — Сергій та Таня з сім'ями. Переживала, що хворіє Людмила Степанівна Кульбеда, намагалася допомогти їй порадами, рецептами, а в навчанні їхній донечці – Оксанці.

Якось телефонує: «Сьогодні приходив Петя Частухін, поздоровив зі святом мій синок. Ну як його ще можна назвати, коли він мене не забуває? Тільки синок». Як про сина, піклувалася і про Валеру Павленка. А скільки турбот було в неї з сестрою Марією, котра, будучи в літах, також потребувала її допомоги та підтримки.

Я впевнена, що всі ці й багато-багато інших людей ніколи не забудуть Ганни Федорівни. Ця жінка житиме в їх серцях, їх пам'яті, оскільки залишила в них глибокий слід своєю працею, своєю вірністю, своєю обов'язковістю, небайдужістю, ставши ідеалом не на словах, а на ділі.

Н. ФУРСА