Самокиш Микола Семенович

Матеріал з Енциклопедія Носівщини
Микола Самокиш (1929)

Микола Семенович Самокиш (народився 25 вересня 1860 в місті Ніжин — помер 18 січня 1944) – художник-баталіст, заслужений діяч мистецтв, професор, лауреат Державної премії СРСР (1941). Автор картин «Перехід Червоної Армії через Сиваш», «М. Щорс у бою під Черніговом» та інших. Дитячі роки провів у Носівці.

Самокиш Микола Семенович[ред.]

Нарис В. Ф. Яценко у книзі Фурса В. М. Славні імена Носівщини. — 2-ге видання, доповнене, перероблене. — Ніжин : ТОВ «Аспект-Поліграф», 2012. — 384 сторінки : ілюстрації. ISBN 978-966-340-493-6.

Народився 25 вересня 1860 року в Ніжині на Чернігівщині, в бідній родині поштаря. Злидні примусили батьків віддати майбутнього художника, старшого серед п'ятьох дітей, на тимчасове утримання дідові по матері, Дмитрові Івановичу Сенику, що жив у старовинному козацькому селі Носівці поблизу Ніжина.

Роки, проведені в Носівці, на все життя закарбувалися в пам'яті художника. Особливо ж – дідові розповіді про боротьбу запорожців з іноземними поневолювачами, про Богдана Хмельницького й Переяславську раду, про Полтавську битву, в якій росіяни й українці розгромили полчища шведів. Про героїчне минуле народу нагадувала також стара щербата шабля, що висіла на стіні в дідовій хаті, викликаючи захоплення онука.

Уяву хлопця хвилювали також залишки валів, що колись захищали село від ворогів, та гармати часів Богдана Хмельницького на сільському майдані. Бабуся познайомила онука з народним мистецтвом — килимами, вишивками, піснями й казками. Враження дитинства у майбутньому знайшли втілення у багатьох творах Самокиша.

Сільські діти одразу ж заприязнилися з хлопцем. «Білявий Миколка»,— так прозвали вони його,— ходив з товаришами далеко за село, пас коней; воєнні ігри були їхнім улюбленим заняттям.

З дитячих літ Самокиша захоплювала краса природи. Уже на схилі життя він писав: «На мене справляли чарівне враження краса і розкіш літнього ранку, спека полудня і захід сонця. Я любив осінь, мої очі милував колір кленового листя, його оранжеві, жовті й червоні тони. Зима справляла на мене враження своїм м'яким білим сніжним покровом. Я бачив у всьому цьому якусь мені, не зрозумілу, але привабливу красу. Часто бабуся питала мене чого я стою і дивлюся в простір, але я їй, звичайно, пояснити цього не міг. Мені хотілося зберегти ці образи і ці чудові кольори в пам'яті».

Вразливий хлопець назавжди запам'ятав і картини тяжкого життя селян, які в спеку й холод працювали на багатіїв, чи обробляли свій невеличкий клапоть землі, зрошений потом і слізьми.

З дитинства Самокиш любив тварин, особливо коней. «Я любив дивитися на швидкий біг коня, і кінь у русі мені більше подобався, ніж мечі, списи та луки, і в малюнках придивлявся до зображень різного роду зброї. Так непомітно потяг до батального жанру заполонив мене... Особливо мене цікавили описи битв, окремі подвиги героїв війни, книги історичного змісту і подорожі...» — згадував пізніше художник. 1878 року Самокиш закінчив гімназію. Він мріяв вступити до петербурзької Академії мистецтв, про яку так багато чув від Цибульського.

Під час перебування в Луцьку в дядька, який там вчителював, Самокиш заприятелював із студентом Академії мистецтв Рудницьким, котрий також настійливо радив йому вчитися живопису. Наперекір батькові, який нізащо не хотів, щоб син його став художником, Микола Семенович разом з Рудницьким у вересні 1878 року їде до Петербурга, аби назавжди присвятити себе мистецтву.

Місто вразило юнака величчю й красою. З великим хвилюванням він переступив поріг Академії, де одразу ж потрапив у полон творів мистецтва. У круглій галереї, що охоплювала головний корпус, Микола Семенович побачив експоновану там колекцію картин найвидатніших художників — випускників Академії, починаючи з А. Лосенка. «Найбільше враження справила на мене,— згадував Самокиш,— картина І. Рєпіна «Воскресіння дочки Іаїра»; я довго милувався прекрасним твором нашого геніального художника».

Та вступити до Академії йому тоді не пощастило; мало до того малюючи з натури, зовсім не знаючи античних творів (на екзаменах потрібно було зробити рисунок з гіпсової голови богині Гери), він не впорався з іспитовим завданням. Проте не склав рук. Щодня з ранку до вечора працював у скульптурному музеї Академії, де змальовував гіпсові голови. Завдяки наполегливій підготовці, наступного року він блискуче склав іспити й був зарахований до Академії.

Навчання Самокиша в Академії мистецтв (1879—1885) припадає на період піднесення вітчизняного реалістичного мистецтва, пройнятого революційно-демократичними ідеями В. Бєлінського, М. Чернишевського, Т. Шевченка, М. Добролюбова. В розквіті перебувало мистецтво художників-передвижників, які в своїх полотнах відбивали думки й надії простого народу, розкривали соціальні протиріччя сучасної дійсності. У той час широку популярність здобула творчість В. Верещагіна, зокрема полотна Балканської серії, що вражали своєю правдивістю у показові жорстокості воєн, розв'язуваних панівними класами.

Народжене передовими ідеями того часу, реалістичне мистецтво мало величезний вплив на учнів Академії. Однак консервативна частина викладачів намагалась усіма засобами відволікти увагу молоді від тогочасної дійсності.

В Академії мистецтв Самокиш навчався у майстерні батального живопису, керівником якої був професор Б. Віллевальде, один із представників російського академічного батального мистецтва. Хоч Віллевальде добре володів технікою живопису, проте він у своїй творчості був далекий від життя, до того ж ігнорував все нове, передове. Про художників цієї школи Верещагін писав, що в їхніх картинах «...ясно, як на долоні, атакували, штурмували, обходили, брали в полон, помирали за всіма правилами воєнного мистецтва, як того вчать в академіях, і цілком згідно з офіційними реляціями головнокомандуючих, тобто так, як хотілося, але так, як в дійсності ніколи не буває...».

Особливо поважали студенти вчителя по «Загальних класах» П. Чистякова. Самокиш у своїх спогадах з теплотою згадує про вдумливість і гостроту його зауважень, уміння своєчасно дати добру пораду, вказати на істотні помилки, причому без глузування з учня, а з повним бажанням принести йому користь.

Крім П. Чистякова, його вчителями по «Загальних класах» були відомі художники В. Якобі, М. Клодт. В. Орловський.

Обдарований і надзвичайно працьовитий, Самокиш створив під час навчання в Академії багато робіт, що дістали високу оцінку викладачів. У 1880 році він одержує малу срібну медаль за етюд коня, 1881-го — малу срібну медаль за ескіз «Повернення військ на батьківщину», 1883-го — велику срібну медаль за академічний рисунок. На той час він добре опанував техніку офорта і за одну з робіт одержав срібну медаль.

1883 року в житті молодого художника сталася велика подія: його картину «Прогулянка», написану під час літніх канікул у Пензенській губернії, придбав відомий знавець мистецтва, колекціонер П. Третьяков.

«Я не біг, а летів до Академії,— згадував Самокиш,— розцілував своїх товаришів, що стрілися мені. Вони теж були дуже раді за мене. Всі ми багато чули про цього великого прихильника російського реалістичного мистецтва, який збирав твори художників-передвижників для своєї прославленої галереї».

На конкурсі Товариства заохочення мистецтв Самокишеві було присуджено першу премію за картину «Перед ярмарком». Одержавши необхідну кількість срібних медалей, він дістав право взяти участь у конкурсі за малу золоту медаль. Темою конкурсного твору «Бій під Малим Ярославцем» він обрав один з епізодів Вітчизняної війни 1812 року. Вже в цій першій самостійній роботі яскраво проявилося творче обличчя Самокиша. Він правдиво відтворив бойову обстановку, драматизм бою. У постатях вершників, у вольових, мужніх обличчях солдатів, які не раз дивилися смерті в вічі, втілено силу російського народу, впевненість у перемозі. Живописець дуже вдало змалював коней у русі.

Підсумком успішного навчання Самокиша в Академії мистецтв стала його дипломна робота «Повернення російської кавалерії після атаки під Аустерліцем». Хоч у бою під Аустерліцем війська союзників зазнали поразки, все ж російські воїни, особливо кавалерія, виявили безприкладну мужність, завдавши французам великих втрат і захопивши як трофей їхній бойовий прапор. На полотні самого бою не показано, але Самокиш зумів передати в образах вершників типові риси російських солдатів — їхню силу й хоробрість. У колориті картина побудована на контрастах освітлених ранковим сонцем постатей кавалеристів, темно-гнідих коней і стриманих барв мальовничого узлісся. Художник показав себе зрілим майстром, що добре опанував композицію, рисунок, колорит. За цю роботу його було нагороджено великою золотою медаллю і закордонним пенсіонерським відрядженням на чотири роки.

Року 1885-го М. Самокиш разом зі своїм другом, пейзажистом С. Васильківським, виїхав за кордон, до Парижа. Там він близько двох років працював у майстерні відомого французького баталіста Е. Детайля, вдосконалював живописну майстерність, малюючи натурників у військовому вбранні, коней, зброю. Самокиш вивчав також твори великих майстрів минулих століть в Італії та Берліні.

Знайомлячись із зарубіжним батальним мистецтвом, молодий художник критично ставився до тих творів, в основі яких лежала парадність, надуманість.

Після повернення з-за кордону 1889 року Самокиш одержав замовлення на три великих полотна для історичного музею в Тифлісі — «Бій під Авіляром. 1877 р.», «Баталія коло річки Іорі» та «Оборона Наурської станиці».

Етапною в творчості митця стала картина „Табун на водопої” (1889). Твір сповнений тиші літнього вечора, у спокійній воді відбивається небо. Художникові вдалося добре пов'язати зображення коней з навколишнім краєвидом. 1890 року Самокишеві було надано за цю картину почесне звання академіка живопису.

Того ж року живописець створив картину «Бородінський бій 1812 р.», де оспівав славетну перемогу російської армії над військами Наполеона.

Самокиш надзвичайно майстерно малював коней у будь-якому русі та ракурсі. Характерними щодо цього є сповнені динаміки картини «Тройка» та «Четвірка на повороті», за яку на Всесвітній виставці в Парижі 1900 року художникові присуджено велику срібну медаль.

У 90-х роках Самокиш приділяє багато уваги графіці, виконуючи ілюстрації до творів класичної літератури. Під час подорожі до Індії та Єгипту він створює велику серію малюнків пером, де показує рабську працю поневолених колонізаторами народів. Відома також його серія малюнків пером, присвячена героїчній обороні Севастополя. У ці роки Самокиш зробив безліч малюнків на мисливську тематику. Штрих у цих роботах чіткий, динамічний, виразна світлотінь точно ліпить форму.

1900 року Самокиш, разом з Васильківським, видає альбом «Українська старовина». Кожен його аркуш — це розповідь про героїчну боротьбу українського народу з іноземними загарбниками. З особливою теплотою зображено простих людей, представників бідного козацтва й селянства.

Самокиш часто виїжджав на Україну, в Харків, де жив Васильківський, разом з ним працював в етнографічному музеї в Полтаві. Виданий ними в Празі альбом «Український орнамент» широко популяризував багатющі скарби українського народного мистецтва. Згодом Самокиш виконав цікавий орнамент до картин Васильківського «Обрання полковника Пушкаря» та «Чумацький Ромоданівський шлях» для будинку Полтавського земства.

Цикл гостровикривальних творів, присвячених російсько-японській війні, займає у творчості Самокиша, знаного вже на той час художника-баталіста, особливе місце. Живописець виїжджає на театр воєнних дій і під час перебування на самому передньому краї жорстоких кровопролитних боїв (він був прикомандирований до Ніжинського драгунського полку) з великою силою художньої правди відтворює картини людської трагедії.

На вокзалі в Ляояні його вразило страхітливе видовище, про яке він записує в щоденнику:

«Вже сонце зайшло, і чорний силует величезного локомотива стояв біля станції, викидаючи клуби диму і світячи своїми вогненними очима. Люди завмерли в чеканні. Двері одного з вагонів відчинились, з'явилися санітари..., за ними носилки, на яких лежала людина, загорнута в біле з ніг до голови... Санітари підняли свою печальну ношу і понесли повз локомотив. В німому урочистому мовчанні дивився натовп, побожно і квапливо скидаючи шапки... За цими носилками — ще і ще. Тяжке й печальне видовище! Цього вечора мені було не по собі, вигляд зворотного боку війни не давав мені спокою, боляче стискаючи серце».
«Сім місяців я жив душею й тілом з нашими хоробрими солдатами і навчався цінувати героїзм і терпіння, проявлені в цій війні нашими військами, — читаємо далі. — Ніякі невдачі, що випали на долю нашої армії, не зламають моєї пошани до їхньої доблесті».

Творчість Верещагіна, який загинув смертю хоробрих у хвилях Жовтого моря 13 квітня 1904 р., коли ворожі міни потопили броненосець «Петропавловск», мала великий вплив на Самокиша, особливо в роботі над серією, присвяченою російсько-японській війні.

Значна частина акварелей з цієї серії була опублікована в альбомі «Война 1904—1905 гг. Из дневника художника», який став значним явищем у батальному мистецтві початку XX століття. В одній з акварелей «Путиловська сопка» зображено всіяне трупами солдатів узвишшя після кровопролитного бою. Двоє з тих, що залишилися живі, з невимовним сумом дивляться на страшне видовище. Глибоко правдивий твір художника-реаліста викликав у глядача скорботні думки і водночас гнів і ненависть до винуватців війни.

Сповнений трагізму малюнок «В окопах під Сиквантунем», де зображено рів, у якому лежать забиті під час щойно закінченого бою. «Відступ під Ляояном» — малюнок, що відбиває інший епізод війни: під дощем, по коліна в грязюці йдуть зморені солдати за возом з пораненими.

Серед найбільш вражаючих — малюнок «Забутий». Автор зобразив безлюдне узгір'я, - широку далечінь, перетяту світлим пасмом річки. На передньому плані лежить на стоптаній копитами траві, обличчям до неба й розкинувши руки, забутий на полі бою вбитий російський солдат, до якого чорною зграєю злітається вороння.

Як художник демократичного напрямку, Самокиш намагався історично правильно змальовувати події. «У своїх попередніх картинах і малюнках дореволюційного періоду я намагався передати і зобразити не тільки зовнішній, парадний бік війни, а й розкрити внутрішню глибоку трагедію мільйонів рядових учасників, втягнутих у вир війни проти свого бажання... На перший план у своїх батальних композиціях я здебільшого старався висувати рядового учасника війни».

Художник присвятив кілька творів революційній боротьбі пролетаріату 1905 року, зокрема картину «Вулична демонстрація».

У 1912 році Самокиш знову повертається до теми Вітчизняної війни 1812 року, створивши серію малюнків пером, що стала новим досягненням митця в галузі графіки.

Велика заслуга Самокиша перед мистецтвом ще й у тому, що він виховав цілу плеяду художників-реалістів у батальному класі Академії мистецтв де працював як професор з 1911 року. Його кандидатуру на цю посаду висунули видатні діячі російської культури, зокрема ректор Академії скульптор В. Беклемішев та художник-передвижник В. Маковський.

З головою поринувши в педагогічну роботу, Микола Семенович невдовзі став одним з кращих професорів Академії. Весь досвід художника-реаліста він передавав своїм учням. Серед них були такі, згодом широко відомі митці, як М. Авілов, П. Котов, Р. Френц, К. Трохименко, П. Покаржевський.

Під час імперіалістичної війни Микола Семенович разом зі своїми учнями вирушає на театр воєнних дій. У найнебезпечніших місцях можна було зустріти молодих художників, які разом з професором робили багато малюнків, зарисовок з натури.

У зв'язку з загостренням ревматизму, на який Самокиш захворів ще під час російсько-японської війни, лікарі радять йому переїхати до Криму, в Євпаторію. Там він згодом зустрінеться з героями своїх наступних полотен — бійцями й командирами Червоної Армії.

Його можна було часто побачити серед героїв Перекопу в будьонівці з червоною зіркою. Художник малював плакати для клубів, агітвагонів, організовував художні студії, вчив червоноармійців малювання.

Перший значний твір Самокиша цього періоду — картина «Захист червоного прапора», створена 1920 року після легендарної перекопської битви. Це — епічна розповідь про те, як червоні кавалеристи в жорстокому бою з білогвардійцями мужньо захищали свій овіяний славою, зрешечений ворожими кулями прапор.

Згодом він пише нове велике полотно «Бій за прапор. Атака» (1922). У центрі композиції — червоноармієць на білому здибленому коні. Міцно тримаючи в лівій руці червоне знамено, він правою рубає шаблею ворога. Праворуч кавалерист цілиться з нагана в білогвардійця, що насідає на прапороносця. На другому плані праворуч навально мчать в атаку червоні вершники... В образах червоноармійців сконцентрована могутня воля до перемоги. Композиція полотна сповнена динамічності, кожна постать чітко прорисована.

У 1923 році Самокиш написав ряд творів, присвячених Першій Кінній армії. Газета «Красная звезда» у передовій статті від 14 січня 1941 року, присвяченій Самокишеві, писала: «Вдивіться в його картину «Атака будьонівської кавалерії». Тут виразно передано драматизм кінної атаки, напруження бою. І не кожний з цих молодих хлопців-будьонівців, зодягнених у що попало, навчився твердо сидіти в сідлі... Але подивіться, якою нестримною відвагою й волею до перемоги дише їх непереборне поривання вперед, з якою любов'ю, з якою творчою схвильованістю зображує художник цей бойовий епізод».

За надзвичайною емоційністю в передачі руху, виразністю й переконливістю в зображенні жорстокої битви цей твір — один з кращих у всьому радянському батальному живопису. Кожен новий твір художник починав лише після детально опрацьованого ескіза, де вже чітко було виражено ідею, зміст. Особливу увагу приділяв він рисункові, добиваючись максимальної виразності композиції. «Без чіткого рисунка не можна передати експресію, а вона є одним з важливих моментів батального живопису. Там, де немає руху, немає й мене. Рисунок — життя твору, колір — його одяг», —- говорив майстер.

Фарбу Самокиш наносив завжди тонким шаром, починаючи здебільшого від центральної групи і суворо дотримуючись співвідношень, щоб максимально виділити композиційний центр твору, його основу. Це становило характерну особливість роботи митця над картиною.

Чільне місце в творчості Самокиша займає цикл історичних картин і малюнків, присвячених визвольній боротьбі українського народу на чолі з Богданом Хмельницьким проти польської шляхти. Вірний традиціям вітчизняного історичного живопису, художник показує в них народ як основну рушійну силу історії.

Перший твір з цього циклу — «В'їзд Богдана Хмельницького в Київ» (1929), над яким Самокиш працював з великим піднесенням. «Тепер пишу Богдана біля Золотих воріт. Хочеться зробити щось інтересне й величне… — читаємо один із його записів. — Копаюсь в історії й археології. Робота важка, але цікава».

У творі зображено повернення козацько-селянської армії на чолі з гетьманом до Києва після перемоги над польськими панами. В мужній і гордій поставі Хмельницького, у постатях запорожців відчувається велика сила. Народ зустрічає переможців: козаки, жінки, діти, сивоусі діди вітають їх.

У 1930 році Самокиш пише сповнені експресії картини «Бій запорожців на Жовтих Водах з крилатими польськими гусарами в 1648 р.» та «Абордаж турецької галери запорожцями».

Художник уславив і соратників Богдана Хмельницького — Максима Кривоноса та Івана Богуна, створивши дві картини, присвячені їм.

Ряд творів на історичні теми Самокиш пише на замовлення свого друга — Д. Яворницького для Дніпропетровського історичного музею.

Найкраще полотно митця на тему боротьби українського народу з шляхтою — «Бій Максима Кривоноса з Ієремією Вишневецьким» (1934). Виразна, динамічна постать улюбленого героя бідноти, обличчя його сміливе й рішуче; він підняв шаблю над головою ворога, долаючи його у відважному двобої. Значне місце в картині займають образи повсталих селян. Сповнені рішучості, вони наступають з косами та списами на панів, їхні обличчя випромінюють гнів і відвагу.

На початку 30-х років Самокиш створив картини «Бій загону Степана Разіна, з царськими військами» та «Полтавська битва».

Починаючи з 1928 року живописець приїжджає до Харкова, що був тоді столицею Радянської України, виконує замовлення Харківського історичного музею, експонується на республіканських виставках.

Вершиною в творчості Самокиша за радянського часу стала картина «Перехід Червоної Армії через Сиваш», написана 1935 року. Довго й наполегливо працював митець над нею. Їй передував цикл робіт — «Нічний штурм Сиваша»,«Штурм Турецького валу», «Штурм Чонгарських позицій», «Бій біля Чонгарського мосту», «Переслідування врангелівців», — що були підготовчим матеріалом. Учасники Перекопської епопеї, солдати, командири, які брали участь у легендарних битвах, допомагали художникові правдиво відобразити один з моментів героїчної історії нашого народу.

До 125-ї річниці з дня народження Т. Г. Шевченка Самокиш малює картини, присвячені пам'яті великого поета («Розгін демонстрації трудящих у Києві в 1914 р.», «Царські жандарми везуть Шевченка на заслання»).

Року 1937-го Самокиша було запрошено на посаду керівника батально-історичної майстерні Харківського художнього інституту. Незважаючи на похилий вік, він з великою енергією береться до роботи, і, згодом, керована ним майстерня стає передовою в інституті.

На все життя залишилися в учнів найкращі спогади про роки навчання під керівництвом прославленого майстра, який щедро дарував їм тепло свого великого серця. «Треба підходити до студента обережно, не залякувати його, вивчати його характер, особливості і відповідно з цим діяти, щоб заслужити його повне довір'я й пошану»,— говорив Самокиш.

Над творчими роботами студентів, їхніми ескізами Микола Семенович просиджував годинами, вимагав від учнів глибокої ідеї, чіткості і ясності у відтворенні задуму, засуджував фальш і надуманість. Практичні навчання провадились у кавалерійських військових частинах та на іподромі. Самокиш детально розбирав роботи своїх вихованців. Очі старого вчителя іскрилися радістю, коли він бачив, як після його порад роботи молодих художників щоразу ставали кращими.

1937 року йому було присвоєно почесне звання заслуженого діяча мистецтв РРФСР. За видатні заслуги в розвиткові батального живопису та в зв'язку з 80-річчям з дня народження і 55-річчям художньої й педагогічної діяльності 1940 року живописця нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора.

Весна 1941 року принесла нову радість митцеві: картина «Перехід Червоної Армії через Сиваш» була удостоєна Державної премії СРСР.

З нагоди 80-річчя Самокиша в Харкові було влаштовано виставку його творів. У січні 1941 року вона експонувалася в Москві. Газети «Правда», «Известия», «Красная звезда» дали їй високу оцінку. Художники вчилися на ній майстерності. Особливо повчальною була вона для молодшого покоління баталістів. З нагоди ювілею Самокиша московські митці у привітанні відзначали: «Ваша робота, сповнена творчої цілеспрямованості, є зразком художнього батального живопису, цінним внеском до скарбниці нашої художньої культури. Високохудожнє відображення героїчної боротьби нашої Червоної Армії — величезна Ваша заслуга перед радянським мистецтвом».

Сердечні привітання надіслали ювілярові Всеросійська Академія мистецтв, художники всіх братніх республік.

Дякуючи радянському народові за високу оцінку своєї творчості, Самокиш сказав: «Я безмежно щасливий, що моя скромна праця не залишилася непоміченою. Це наповнює мене новою енергією, прагненням працювати і більше, і краще, бажанням дати моїй рідній країні, моєму народові, який здійснює свій великий історичний шлях, нові твори, гідні нашої епохи».

І художник пише нові полотна.

Почалась Велика Вітчизняна війна. Самокиш одразу відгукнувся на цю подію, створивши плакат; на ньому зображено радянських воїнів, які безпощадно громлять німецьких фашистів.

Помер Микола Семенович 18 січня 1944 року в Симферополі на 84 році життя, не доживши до щасливих днів перемоги, в яку він так палко вірив і якої так чекав.

Весь шлях видатного митця — це невтомна праця, вірне служіння Батьківщині. В історії радянського мистецтва його творчість завжди буде однією з найяскравіших сторінок.

В. Ф. Яценко

Посилання[ред.]