Сотниченко Віра Григорівна

Матеріал з Wiki Носівщина

Віра Григорівна Сотниченко (народилася 2 січня 1940 в селі Жукля Корюківського району) — політик і господарник, 1-й секретар Носівського районного комітету КПУ (1985 — червень 1991), голова Носівської районної ради депутатів трудящих (1990—1991).

У 1985-1991 працювала першим секретарем Носівського райкому партії, потім – головою колгоспу в с. Іржавець.

Двічі обиралася до Центрального Комітету Компартії України. Доклала значних зусиль, щоб за цей час Носівський район досяг великих успіхів у своєму розвитку.

Життєпис[ред.]

Народилася у родині колгоспного бухгалтера. Батька, Григорія Макаровича Свириденка, як підпільника вбили в німецько-радянську війну в 1942 році.

Здобула середню спеціальну освіту, агроном за фахом. Член КПРС з 1960 року.

З 1966 року працювала головою колгоспу села Климентинівки Менського району Чернігівської області. Тривалий час була головою Олександрівської сільської ради Корюківського району на Чернігівщині. Обиралася секретарем партійної організації колгоспу «Україна» Чернігівської області. Закінчила заочну Вищу партійну школу при ЦК КПРС.

У 1985 — червні 1991 р. — 1-й секретар Носівського районного комітету КПУ Чернігівської області. У 1990—1991 роках — голова Носівської районної ради депутатів трудящих Чернігівської області.

У середині 1990-х років — голова колективного сільськогосподарського підприємства-колгоспу імені Леніна Носівського району Чернігівської області (село Іржавець)

Потім — на пенсії у місті Носівці Чернігівської області.

Автор спогадів «Носівський район в часи Перебудови у 80-х роках XX ст.», опублікованих у книзі: Фурса В. М. Славні імена Носівщини. — 2-ге видання, доповнене, перероблене. — Ніжин : ТОВ «Аспект-Поліграф», 2012. — 384 сторінки : ілюстрації. ISBN 978-966-340-493-6.

Нагороди[ред.]

  • ордени
  • медалі
  • почесна грамота Президії Верховної Ради УРСР (29.12.1989)

Носівський район в часи Перебудови у 80-х роках XX ст.[ред.]

Спогади Віри Григорівни Сотниченко, першого секретаря районного комітету Компартії України в 1986-1991 роках. Опубліковано у книзі: Фурса В. М. Славні імена Носівщини. — 2-ге видання, доповнене, перероблене. — Ніжин : ТОВ «Аспект-Поліграф», 2012. — 384 сторінки : ілюстрації. ISBN 978-966-340-493-6.

Минуло майже два десятиліття, як фактично змінився суспільно-політичний лад в країні. Ми, ветерани праці, пенсіонери за віком, котрі народилися, виросли, виховувались, працювали при радянській владі, хотіли б, щоб прийдешні покоління знали історію країни з уст своїх предків об’єктивно (не однобоко), життя людей таким, яким воно було, враховуючи і досягнення і провали, звершення і застійні явища, перемоги і поразки.

Писати і відтворювати історію України, що була Радянською Україною (хотів би хто цього чи ні) не можна, не визнаючи роль і місце в житті кожного трудового колективу (позитивні чи негативні) первинних партійних організацій, що складали основу Комуністичної партії України і КПРС в цілому.

Інакше історія буде однобічною і повторить вона те, що ми всі вже пожинали і пожинаємо сьогодні. Як не прикро про це говорити, але ми не знаємо, що розповісти про своїх предків, тим більше, про дореволюційне їх життя, як і про видатних людей і просто трудівників-земляків, їх звершення в ім’я прийдешніх поколінь. Нам про це говорили, але подавали дозовано, швидше однобічно, тому ми не знаємо історії в цілому і почуваємось, м’яко кажучи, незатишно, іноді боляче сприймаючи інформацію про тогочасну дійсність.

Не претендуючи на істину в останній інстанції хочу розповісти про деякі сторінки трудових буднів, звершення окремих трудових колективів очолюваних керівниками в Носівському районі і в Носівці, зокрема за період 1986-91 рр. Висловити свою думку маю моральне право, бо сама була безпосереднім учасником тих подій, і все, що створювалось за цей період в Носівщині, пройшло через мою душу, серце і нерви.

Волею долі з серпня 1976 року і по цей час живу і працюю в Носівці, це 34 роки, а приїхала з сім'єю з Корюківщини в 36 років. Тут виросли мої діти, народилися і виростають п’ять онуків та вже двоє правнуків. До роботи в Носівському райкомі партії мала солідний стаж роботи: працювала агрономом, заступником голови колгоспу (секретарем парткому) у великому колгоспі, головою сільради, головою колгоспу. Обиралася два скликання депутатом Чернігівської обласної ради депутатів трудящих, була кандидатом у члени обкому партії. Тому, прийшовши на посаду заворга, потім секретаря райкому, а з 1986 по 1991 рік – першого секретаря Носівського райкому партії, життя знала не тільки з книжок.

На той час першим секретарем РК був обраний Галич Микола Петрович, котрий до цього досить успішно працював головою колгоспу ім. Чапаєва і за трудові здобутки господарства був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора (пізніше нагороджений другим орденом Трудового Червоного Прапора). Другим секретарем райкому обрали голову найбільшого і економічно міцного на той час, колгоспу ім. Куйбишева Фурсу Михайла Максимовича. А головою виконкому районної ради працювати почав Шутий Павло Дмитрович, який до цього був головним ветлікарем району і недовгий час – другим секретарем райкому партії. Головою комітету народного контролю багато років добросовісно працював Шедін Василь Йосипович.

Працюючи впродовж семи років секретарем райкому по організаційній партійній роботі, я була куратором таких галузей в районі: промисловість, сільське господарство, будівництво, побут, комунальне господарство, торгівля. Тому всі кадрові питання – підбір, підготовка, їх резерв – проходили через мою душу і серце задовго до того, як мене в 1986 році було обрано першим секретарем райкому. Вже і на цій посаді завжди керувалась основоположним партійним принципом, що кадри вирішують все.

Мабуть і сьогодні ніхто не буде заперечувати, що людина з її вродженими організаторськими здібностями, освітою, фаховою підготовкою, працездатністю, порядністю і добросовісним відношенням до роботи є успішною, чи на державній посаді, чи вже започаткувавши власну справу.

Всі молоді спеціалісти, котрі працювали чи приходили в район після закінчення вузів, були на обліку в райкомі партії; з ними працювали, до них придивлялися, створювали умови, щоб вони змогли сповна розкрити свої здібності, й найбільш успішних висували на відповідальні пости.

Велику роль у цій важливій справі відігравали первинні парторганізації і райком комсомолу зі своїми осередками в трудових колективах. До речі, на посаду керівника підприємства, організації чи колгоспу підбирали часто людей, які попрацювали вже секретарями партійних організацій і мали відповідні навички роботи з людьми. Як показало життя – це було виправдано.

Відомо, що роки моєї роботи на посаді першого секретаря були роками горбачовської перебудови в країні і вони диктували умови всім нам, в яких ми вимушені були жити і працювати. Вже тоді в країні відчувалась розбалансованість господарського механізму, помітна була безвідповідальність керівництва цілих галузей і інші об’єктивні та суб’єктивні причини (незрозумілі нам – керівникам районів), які призвели до суцільних дефіцитів у забезпеченні промисловими і продовольчими товарами населення. Ми відчували, що це робиться штучно, невідомо ким і для чого.

Я, порадившись з колегами майже половини районів області, вислухавши їхні думки і пропозиції, поїхала на прийом до першого секретаря ЦК Компартії України С. І. Гуренка. Ми довго з ним говорили, я передала думки своїх колег, висловила йому сумнів, що ЦК мабуть помилився, рекомендувавши на посаду Голови Верховної Ради України Кравчука Л. М. („голого ідеолога”), а потрібно було Гуренка С. І., бо раніше він працював заступником Голови Ради Міністрів і мав великий досвід господарника. Поставила питання, що можливо в ЦК КПРС треба підняти ці проблеми, бо ми, керівники районів, стоїмо перед своїми людьми віч-на-віч і не знаємо, що відповідати на їх справедливі запитання: „Де все поділося? Ми ж працюємо?”. І тоді С. І. Гуренко мені відповів, що в Москві нема з ким вирішувати жодні проблеми, бо Назарбаєв, Шеварднадзе, прибалти і ін. уже почувають себе президентами своїх країн. Ось так, нічого і не вирішивши, я повернулася додому.

Але як би там не було, РК партії та райвиконком основну роботу спрямовували на те, щоб мобілізувати трудові колективи на більш повне задоволення потреб людей свого району, а це можливо тільки через створення матеріальних благ. Досягнення динамізму і стабільності в розвитку економіки району стало наріжним каменем в роботі кожної первинної парторганізації і трудового колективу. Конкретна справа і результат, персональна відповідальність керівника-комуніста, стали девізом у нашій роботі.

Нам треба було вчитися самим і націлювати кадри на працю в умовах ринкової економіки, всіляко заохочувати ініціативу і підприємливість, долати затратний розвиток, добиватися, щоб кожний вкладений карбованець давав максимальну віддачу, формувати у людей нове економічне мислення, сприяти росту відповідальності кожного працівника за результати своєї праці, робоче місце.

Райком разом з райвиконкомом розробили і здійснювали невідкладні заходи по прискоренню вирішення житлової програми, будівництву, переоснащенню і реконструкції підприємств переробної промисловості, газифікації, шляховому будівництву, розширенню і зміцненню матеріальної бази охорони здоров’я, торгівлі, народної освіти, культури. Значна увага приділялася виробництву товарів і наданню платних послуг населенню.

Невдовзі в районній керівній ланці відбулись зміни. На пенсію пішов В. Й. Шедін і головою народного контролю було призначено Шутого П. Д. На посаду голови районної ради і райвиконкому було обрано В. А. Приходька, котрий до цього був головою колгоспу «Комуніст» і трохи попрацював секретарем РК. Заступником голови райради став Комар О. І., котрий до цього працював головою райплану. Наймолодший, на той час, завідуючий райфінвідділом В. В. Медвідь став начальником райплану. До речі в 1993-1994 роках його забрали на посаду голови планового відділу Чернігівського облвиконкому.

Можливо Носівському району поталанило, що першого секретаря райкому на 27 з'їзді Компартії України було вперше в історії району обрано членом Центрального Комітету, а потім, на 28 з'їзді, обрано вдруге і, навіть, доручено вести одне з пленарних засідань. Чому вважаю, що пощастило? Бо користуючись мандатом члена ЦК, я використовувала трибуну пленумів і, навіть, з'їзду для підняття і вирішення проблем сільських районів України і свого району в першу чергу. Крім того, маючи змогу спілкуватись більше ніж мої колеги, з секретарями ЦК, Головою Ради Міністрів, міністрами відповідних галузей, вирішувала конкретні справи для покращення життя людей свого району.

Вважаю, що районна партійна організація своєю організаторською і політичною роботою в трудових колективах заслужила, щоб її перший секретар райкому був удостоєний такої високої честі і пошани. Бо кожний місяць, квартал і рік кропіткої роботи приносили видимі результати господарської діяльності майже всіх трудових колективів району. На нас із заздрістю дивились сусіди, бо Носівщина перетворилася на будівельний майданчик і робилось „все в ім'я людини, все для блага людини праці”.

В промисловості району на кінець 1990 р. із 11 підприємств не виконали планів виробництва продукції тільки два. Незважаючи на всі недоліки з технічного переоснащення і реконструкції підприємств, район в цілому досяг середньорічного росту обсягів виробництва на 2,3%, а продуктивності праці – на 4,9%. Понад план вироблено продукції більше, ніж на 3,5 млн. карбованців (це ж доларів вважайте, бо долар тоді коштував приблизно 65 копійок).

Але в нашому аграрному районі близько 70% виробничого потенціалу було зосереджено у сільськогосподарському виробництві і в ньому працювало на той час 7500 працівників. І, звичайно, в центрі уваги РК і райвиконкому були питання розвитку сільського господарства, впровадження у виробництво нових господарських механізмів, здійснення всіх економічних перетворень.

До речі, з 1986 р. районне управління сільського господарства, що було практично мозковим центром організаторської роботи всієї галузі очолив Зінченко Іван Микитович, котрий до цього працював керуючим райсільгосптехніки. Він був спеціалістом високого класу, кваліфікованим інженером, прекрасним організатором, порядною, чесною, толерантною людиною, справжнім патріотом свого району. Згадую і болить душа, що невблаганна смерть рано забрала від нас цю світлу людину.

Доброю традицією, справжньою школою передового досвіду стали в районі заняття керівників і спеціалістів по захисту соціалістичних зобов’язань і планів соціально-економічного розвитку колективів, громадські огляди господарювання, поїздки у передові колгоспи і радгоспи інших районів і областей республіки.

Справжню підтримку у вирішенні завдань по нарощуванню виробництва продовольства райком відчував у роботі більш ніж тисячного загону комуністів села, які зуміли в складних умовах економічного хаосу і суцільних дефіцитів мобілізувати колективи на самовіддану працю, виконання п’ятирічного держзамовлення на всі види сільгосппродукції, крім картоплі. Це давало нам можливість всю надпланову продукцію використовувати в районі, щоб заповнювати напівпорожні на той час прилавки магазинів цукром, маслом, молоком, яйцями та іншою продукцією. В цей час райспоживспілка запустила в роботу ситроцех.

Обсяг виробництва валової продукції с/г району у порівнянні з попередньою п’ятирічкою зріс на 17% і становив у 1989 р. 73 мільйони карбованців. На 44% зросла продуктивність праці, рівень рентабельності склав 39%, що на 21% більше, ніж на початок п’ятирічки, а чистий прибуток збільшився майже в 2,5 рази. Принципово ставилась вимога перед керівниками колгоспів про підвищення заробітної плати колгоспникам, навіть в статистичному бюлетені була введена звітність % виплаченої зарплати від валового прибутку господарства. Про те, щоб хоч один колгосп міг на день чи два затримати виплату зарплати (був графік у банку) не було і мови. А якщо таке трапилось – це „ЧП”.

Не так стрімко, як вимагало життя, впроваджувалися у виробництво прогресивні технології вирощування зернових і картоплі (трохи більше 50%), 86% цукрових буряків, удосконалення вже випробуваних підрядних і орендних форм організації праці (ще тоді працювало біля 20-ти орендних колективів). Разом з тим зростання економіки колгоспів дало свій позитивний результат у їх фінансовій діяльності. Наприклад, якщо в кінці 1985 р. борги по позиках банку (25 млн. крб.) мали більшість господарств, то на початок 1991 р. усі борги були погашені і на рахунках колгоспів було понад 18 млн. крб. заощаджень. І жодного господарства-боржника!

Пріоритетна увага в той період приділялась райкомом і райвиконкомом капітальному будівництву. Будували підприємства ( „Побідит”, реконструювався цукрозавод, сільгосптехніка, сільгоспхімія, РЕМ і т. д.).

Колгоспи, всі без винятку, хто в більшій, хто в меншій мірі, будували тваринницькі приміщення, майстерні, склади для зерна та інше. На першому плані був також розвиток переробної промисловості – на Козарському шляху будувався міжколгоспний цех з переробки плодів і овочів потужністю 3 млн умовних банок на рік, ковбасний цех райспоживспілки на 2 тонни виробів за зміну. Був збудований фактично новий молокозавод з виробництва продукції з незбираного молока асортиментом 10-14 видів.

Разючою, в порівнянні з минулим, була соціальна спрямованість будівництва. На той час в країні реально працював Закон про соціальний розвиток села, яким передбачалось, що в трудонедостатніх селах все, що будували колгоспи по лінії соцкультпобуту, після прийому-здачі об'єктів державною комісією на 100% компенсувалося господарствам із державного бюджету. Носівський район не мав своєї будівельної організації, крім міжколгоспбуду, і 60% будівництва велося господарським способом.

Я дуже вдячна тодішньому міністру сільського господарства Олександру Миколайовичу Ткаченку (до якого декілька разів їздила на прийом) за його допомогу району дефіцитними будматеріалами через відповідні рознарядки, плани і т. д., за розуміння, що цим будівництвом опікується перший секретар райкому, член ЦК Компартії України – жінка (тому що він і сам раніше був у цій упряжці).

Разом з райвиконкомом, відділом капітального будівництва, що очолював Ф. М. Кияшко (раніше голова райміжколгоспбуду, знаний інженер-будівельник, дуже відповідальна і порядна людина; коли район проводив газифікацію, то не перебуваючи вже на цій посаді, брав цю ношу на свої плечі і грамотно її вів), а затим В. В. Васюк, ми примудрялися вести будівництво об'єктів соцкультпобуту в 4-х колгоспах Носівки, що не вважалися трудонедостатніми; через інші господарства, але будували.

Подобалося це кому з керівників чи ні, але програма газифікації Носівки і прилеглих сіл була розроблена так, щоб всі основні вулиці міста були охоплені газопроводами місцевого значення і мешканці цих вулиць могли поступово підключати свої помешкання до них. Але вже після 1991 року все пішло, як кажуть, шкереберть і ті плани використовуються лише частково.

Житло для своїх працівників будували всі підприємства і колгоспи. Не буду читача перевантажувати цифрами, але за 1986-91 рр. в районі було освоєно більше 50 млн. крб. будівельно-монтажних робіт. За словами одного із носівчан у місті за ці роки зроблено значно більше, ніж за 20 попередніх. Не зайве нагадати, що до 1986 року в Носівці (при Галичу М. П. і Шутому П. Д. – тодішніх керівниках району) було вперше побудовано один 5-ти поверховий будинок і розпочато другий, розпочато газифікацію (про суди красномовно розповів М. М. Фурса, тоді другий секретар РК, який „пробивав” це питання в Москві), розпочато і завершено першу чергу каналізації в місті.

А за ті шість років в районі споруджено більше 80 кілометрів газових мереж, газифіковано більше 1600 квартир, введено в експлуатацію понад 70 тис. кв. м. житла, 4 дитячі садки на 200 місць, 4 Будинки культури і середні школи, більше 10 ФАПів, понад 160 км. доріг з твердим покриттям і т. д.

Щоб більш реально осягнути, що в ті роки було збудовано, або розпочато будувати і не закінчено в силу обставин, що склалися в 1991 р., або ж просто не вистачило часу на їх закінчення, не називаючи по лінії якого відомства і чиїх коштів велося будівництво, просто назову самі об’єкти, а потім по деяких, історію їх походження розповім окремо.

Не було секретом для активу міста, що планом на 1985-1990 рр. в Носівці передбачалось побудувати один лише 16-квартирний будинок, а збудовано:

1) 5 будинків 30-квартирних, в т. ч. один по лінії обєднання ім. Корольова („Побідит”), один - кооперативний, 3 – за рахунок держбюджету, також один 8-квартирний збудував РЕМ і один 8-квартирний – сільгосптехніка.

2) адмінбудинок ДТСААФ, за сприяння голови ЦК ДТСААФ В. В. Суворова з Москви;

3) райвійськкомат (нині приміщення райсуду);

4) консервний цех з газовою котельнею (по Козарському шляху);

5) поліклініка (добудована в 1992 р.);

6) теплиці (1га.) на „Побідиті”;

7) адмінбудинок (добудований в 1992-93 рр.);

8) ощадбанк;

9) торговий центр;

10) будівля РЕМ;

11) добудова Носівської середньої школи №1 (нині гімназія);

12) дитячий садок №2 („Побідит”);

13) спортивний комплекс «Олімпія» („Побідит”);

14) банно-пральний комбінат;

15) ковбасний цех (недобудовано);

16) молокозавод (практично новий);

17) асфальтовий завод;

18) районна бібліотека в 1987 р;

19) відновлено районний історико-краєзнавчий музей;

20) асфальтова дорога від центра міста до залізничного вокзалу;

21) укріплені плитами береги річки Носівочки;

22) розпочато будівництво нині діючого міського ринку, і школи №5, що і нині будується, та інші дрібні об’єкти (особливо житло організацій).

За кожним будівельним об’єктом стояли люди, в першу чергу, керівники підприємств, трудові колективи. В кожного була своя історія початку будівництва і вводу в дію. Хоч ще раз повторюся, що деякі з них громіздкі, і вводилися в дію, коли я вже працювала головою колгоспу ім. Леніна, а деякі і нині не закінчено. Хочу зупинитися на окремих.

Багато зроблено в місті Київським промисловим обєднанням ім. С. П. Корольова, філіал якого – завод „Побідит”, в Носівці очолював Кубрак В. Г., (після Калини М. І., який засновував завод), котрий до цього працював інженером та секретарем парторганізації заводу. Київське керівництво, в особі його генерального директора Никифорова Леонарда Львовича (нині покійного) було дуже зацікавлене в розвитку з-да „Побідит”, бо тут і робоча сила і виробництво дешевші, що було економічно вигіднішим, тому підприємство стрімко розвивалося.

А от будівництво соціально-культурних, побутових об'єктів йшло, м’яко кажучи, з потугою. Так було і при попередньому керівництві району і тоді, коли до влади прийшла Сотниченко в РК, а Приходько в райраду. Якщо не помиляюсь, то в піковий період розквіту заводу, найбільшого підприємства району, там працювало біля 800 чоловік молодих носівчан. Хоч як і всі інші філіали, яких в районі було немало, вони до бюджету практично нічого не додавали. Тому завдання перед ними районне керівництво ставило цілком об’єктивно – по будівництву і розвитку райцентру, де жили всі працівники заводу.

Можна зрозуміти В. Г. Кубрака, який знаходився „між двох вогнів” – Київ вимагає одне, а керівництво району питає за інше, і всі по своєму праві. Тому, іноді, наші взаємовідносини загострювались, але важливо, що справа все-таки просувалась – і спортивний комплекс, і 30-квартирний будинок, і очисні споруди, і дитсадок №2, і 1 га. теплиць (а обіцяно було Києвом 6 га. хоч життя підтвердило, що досить було й того), і добудова (практично нова будова) Носівської СШ № 1 (хоч після розвалу СРСР її добудовували за рахунок держбюджету).

З генеральним директором обєднання Л. Л. Никифоровим ми зустрічалися декілька разів, в т. ч. і на Пленумах ЦК КПУ. Він багато обіцяв зробити для Носівки, але й половини не виконано.

На той час питання будівництва шкіл в райцентрі (бо в селах досить успішно вирішували цю проблему голови колгоспів – ентузіасти будівництва) стояло дуже гостро – в аварійному стані були школи № 5і № 7, не відповідала вимогам і школа № 4. Порадившись в бюро РК і виконкомі райради я поїхала до Москви в ЦК КПРС, в надії, що допоможуть вирішити цю проблему через відповідні органи влади. Замісником заворга там працював Крючков Георгій Корнійович, який до цього був заворгом ЦК Компартії України і мене знав особисто по роботі (згодом він повернувся до Києва і три скликання підряд був депутатом Верховної Ради України). Уважно вислухавши мене Георгій Корнійович сказав, що в Москві теж ніхто цю проблему не вирішить і порадив їхати у Київ, до секретаря ЦК по оборонці (була така посада тоді) Крючкова Василя Дмитровича („ але це не родич, а однофамілець – сказав Георгій Корнійович, - я йому подзвоню, і думаю він допоможе вам”).

Я так і зробила. Василь Дмитрович мене прийняв, мовчки вислухав (сидів мов кам'яний, я думала вже, що це „холостий постріл” – нічого він не допоможе, і ледь не розревілася, чого ніколи зі мною не було), викликав нашого куратора по „Побідиту” Михайла Івановича, (прізвище забула), і сказав: „А ти цю жінку знаєш?” Той відповів хто я. „Так от, ми повинні побудувати в Носівці школу, і зробити це потрібно так, „як роблять військові!”, і проектно-кошторисну документацію нехай роблять наші кадри. Все. ”

Незабаром В. Г. Кубрак зайшов до мене і повідомив, що вже приїздили спеціалісти і документація готується в Києві. А потім розпочалося нелегке будівництво і школу добудовували вже при О. І. Комару, котрий був тоді головою райради. Мене запросили на відкриття школи, коли я вже працювала в Іржавці.

Цікавий випадок був у Києві 16 травня 1989 р. коли ми зустрілися з Л. Л. Никифоровим на Пленумі ЦК. З доповіддю виступала В. С. Шевченко, Голова Президії Верховної Ради України по соціально-економічному розвитку країни. Вона, поряд з іншими, похвалила гендиректора об’єднання ім. С. П. Корольова. А я була в числі виступаючих на пленумі і хотіла критично оцінити роботу керівництва об’єднання відносно філіалів, зокрема носівського. У перерві Никифоров Л. Л. приніс мені і показав записку, де зазначив, що збудовано, що будують, що мають наміри збудувати і попросив дозволу передати її в Президію. Та я сказала, що наміри благородні, але ж це далеко не дійсність, і я візьму слово для довідки, скажу те, про що не повідомила у виступі. Тоді Леонард Львович віддав мені записку і сказав, що будемо працювати разом.

А коли в 1991 році, після, так званих, „носівських мітингових подій”, ми із секретарями РК партії Булахом М. В. та Волинським А. П. зустрічалися з людьми в усіх трудових колективах міста, то на таку зустріч на з-ді „Побідит” приїхав сам Л. Л. Никифоров. Вислухав мій виступ, всі багаточисельні запитання (часто безглузді), виступи керівництва і спеціалістів заводу, виступив сам. Говорив про справи заводу, критикував голову райвиконкому Приходька В. А., тоді депутата Верховної Ради, а в кінці виступу сказав: „… а ось з Вірою Григорівною я б у розвідку пішов!”. Я це пам’ятаю і сьогодні, бо після всіх пережитих подій, незаслужених образ, мені стало так легко на душі і спокійно; значить справедливість все-таки „восторжествувала”.

Багато питань для району доводилося вирішувати по лінії райспоживспілки. У мене склалися тоді добрі стосунки з головою „Укрспоживспілки” Литвиненком Василем Сергійовичем. Нерідко ми зустрічалися в Києві і в його відомстві і на пленумах ЦК. В районі тоді вже працював головою правління райспоживспілки Кожедуб В. П., молодий спеціаліст торгівлі, досить відповідальний, енергійний, ініціативний. Я познайомила його безпосередньо з керівництвом „Укоопспілки”, щоб він міг реально вирішувати справи з розвитку торгівлі в районі.

Так почалося (і досить успішно) будівництво ковбасного цеху, пізніше – ринку, де, крім того, за ініціативи В. А. Приходька, через райміжколгоспбуд (керівник Гумен М. А.) почалося будівництво невеличких магазинів колгоспів району (за бажанням), де колгоспи могли продавати свою продукцію. До речі, ринок і спорткомплекс ми (разом з головою райвиконкому та архітектором) їздили дивитися в Короп. Але нашим задумам, як бачите, судилося здійснитися частково – ринок добудовується ще й тепер.

Досить цікава історія була з будівництвом торгового центру в Носівці. Якщо в Києві вирішувати проблеми зміцнення матеріальної бази в районі вдавалося досить успішно, то голова облспоживспілки Ткачук В. П., буквально став на диби, коли ми підняли питання будівництва торгового центру. А фінансування ж повинен був забезпечити саме він. І пробити цю „стіну” ніяк не виходило, бо В. Ткачук аргументовано доводив і нам і Києву, що „Носівський район у мене не один в області, а їх 22, і що я буду говорити іншим”.

Згідно законів тодішньої кооперації, правління райспоживспілки періодично проводило звітні збори. Щоб провести збори на високому рівні ми офіційно, телеграмою, запросили керівництво Укоопспілки і облспоживспілки, ретельно підготували виступаючих, аби аргументовано довести необхідність будівництва торгового центру. Приїхали на ці збори з Чернігова сам Ткачук В. П., а з Києва – начальник відділу капітального будівництва Укоопспілки Бойко Є. Г. Збори відбулися в Будинку культури досить організовано, але під час обідньої перерви, (досить шикарної, як це вміли робити кооператори прямо за кулісами БК), В. Ткачук собі, а я собі сперечались, ковтали таблетки валеріани, щоб заспокоїтися. Але кожен залишався при своїй думці. І лише тоді, як під кінець зборів В. Ткачук у своєму виступі сказав, що ще мабуть не народилася та людина, яка може переконати вашого першого секретаря, тож будемо будувати у Носівці торговий центр, але за вами вирішення питання підрядної будівельної організації, зал БК розрядився бурхливими оплесками і вдячними вигуками на адресу Ткачука за розуміння.

Торговий центр, як і чимало інших об’єктів у Носівці, будувала Ніжинська ПМК-286, якою керував Краснопольський І. Ю., людина діла, справедливий і прекрасний організатор. Ми йому були дуже вдячні за все, що він збудував у районі.

Так, як Носівка знаходиться в болотистій місцевості, то і будівлю торгового центру зводили на бетонних палях. Машину для забивки паль надала нам Чернігівська спецорганізація. Але раптом мені подзвонив Кожедуб В. П. і повідомив, що надійшло розпорядження з Чернігова переправити машину до Ніжина, а роботи в Носівці зупиняються на невизначений час. Я змушена була доручити начальнику райвідділу міліції Чеху О. Ф. взяти наряд своїх людей і затримати бригаду робітників до завершення робіт по забивці паль. Наздогнали їх біля ніжинського переїзду і повернули на робоче місце. За два дні хлопці роботу закінчили і поїхали на Ніжин. А мені ще того ж дня добряче перепало „на горіхи” від першого секретаря обкому партії Л. І. Палажченка за „розбій серед білого дня”, за те, що „своєвольнічаю”, що поступаю не згідно посаді і т. д. Але робота була виконана. Подібні „тоталітарні” методи в роботі доводилось застосовувати і не раз, коли була безвихідь.

Але що цікаво – коли відкривали торговий центр (а загальмувалися усі будівельні об’єкти в 1991 р.), то мене (тоді я вже працювала в Іржавці) не запросили на урочистості. Лише другого дня, вибачившись, В. П. Кожедуб зізнався, що забули, просив приїхати, але я йому чемно відповіла, що для мене, як кажуть, не пиво – диво, а честь дорога. І таке буває.

Не можна не згадати покійного вже військового комісара Носівського району Юрія Івановича Верьовкіна, котрий побудував приміщення військкомату, де нині знаходиться районний суд. Він сам прийшов з ініціативою цього будівництва, хоч я йому говорила, що багато у нас об'єктів будується і нам не під силу ще і цей. Але він запевнив, що жодних клопотів нам із цим будівництвом не буде. І дійсно – не було. Всі роботи, від проекту до здачі приміщення в експлуатацію, він взяв на свої плечі, а ми лише інколи допомагали йому у суто технічних питаннях.

Юрій Іванович був дуже відповідальною людиною, прекрасним організатором, легко контактував з керівниками господарств і підприємств, вів дуже велику виховну роботу разом зі школами та райкомом комсомолу, був справжнім патріотом своєї країни і успішно вчив цьому молодь району.

Гадаю, що всі, хто з ним працював, і досі пам’ятають Юрія Івановича як високоінтелектуальну особистість і дуже скромну людину. Про те, що він побував у одній із гарячих точок світу, був там поранений, я дізналася вже тоді, коли будівництво завершувалося. Коли, одного разу, він, по дорозі з Чернігова, де тоді працював, заїхав до мене в Іржавець, я була дуже рада. Ми щиро поспілкувалися і він поїхав на Носівку. На жаль, це була остання зустріч. Згодом я дізналася, що Юрія Івановича не стало, але світлу пам'ять по собі в Носівці він залишив.

Не можна забути і такого ентузіаста, подвижника своєї справи, яким був незабутній Іван Захарович Куценок. Мені розповідали старожили, якою добитою була система електромереж в районі до його приходу на посаду керівника РЕМ. Він організував будівництво бази, стільки електромережі в районі збудував, але якось на цьому ніхто не зосереджував уваги – робилося, то і добре. Сам прийшов до райкому з пропозицією, щоб дозволили йому на території тодішньої міськради звести новий адмінбудинок РЕМ, а він замість аварійного будинку міськради побудує пристойне приміщення. І збудував два будинки. Двоповерховий адмінбудинок РЕМ служить носівчанам і сьогодні, а в приміщенні міськради нині живе сім’я. Також звів 8-квартирний житловий будинок.

В один період мені дуже хотілось, щоб він, такий відповідальний, порядний, скромний і дійовий – очолив міськраду Носівки. Бесіди з ним нічого не дали, бо аргумент він висував один – я електрик, це моя улюблена справа. І це було дійсно так. Але вже перебуваючи на пенсії, він щиро пожалкував, що не прислухався тоді до моїх порад.

До речі, за час роботи І. З. Куценка, до Носівки двічі приїздили делегації з Чехословаччини переймати досвід роботи з електрифікації. Івана Захаровича вже немає, та зроблене ним і нині вірно служить людям.

Вже була мова про побудову практично нового молокозаводу в Носівці. Треба віддати належне у цій справі директору заводу А. М. Веремійченку, котрий раніше працював заступником директора „Побідиту”. За максимально короткий час він зміг подолати такий обсяг робіт, що декому із керівників і не снилося. Вже завод розпочав випуск масла, морозива і готувався до випуску запланованої продукції.

Анатолій Миколайович зумів ввійти в новий колектив і організувати його на плідну працю, дякуючи підтримці парторганізації, яку багато років очолювала начальник лабораторії, всіма шанована Галина Михайлівна Бердик. Знаючи всі позитивні сторони і „болячки” підприємства, особливості та тонкощі виробничого процесу, Галина Михайлівна від усієї душі підтримувала Анатолія Миколайовича, допомагаючи в усіх його добрих починаннях, радіючи, що на завод прийшов дійовий, ініціативний керівник, прекрасний організатор, хоч і не спеціаліст такого виробництва. На жаль А. М. Веремійченко виїхав з Носівки, а молокозавод пустили по руках і нині він не працює.

Будівництва і підтримка в належному стані доріг

Болючою проблемою була, та і сьогодні залишається, проблема будівництва і підтримки в належному стані доріг, як у самій Носівці, так і в усьому районі. Бази, як такої, практично не було (крім найнеобхіднішої простої техніки) і котилося все по накатаній колії. У попередніх керівників району руки не доходили до вирішення цього питання, благо, що ще в ті часи активно будували дороги окремі колгоспи і, в цілому, показники були непогані. Але життя вимагало вже більш активної роботи по шляховому будівництву, тим більше, що з роками навантаження на дороги посилювалось і все зростаюча кількість важкої техніки (і автомобілів і тракторів) безжально руйнувала шляхи.

Довелось звертатися до міністра дорожнього будівництва, яким працював тоді Гуц Віктор Тимофійович, дуже добра душею, порядна людина, чоловік слова і діла. Його допомога району неоціненна, хоча він лише один раз, на запрошення, побував у Носівці (та й то проїздом). Проїхали ми з ним дорогою до залізничного вокзалу і він сказав посміхнувшись: „Я тебе, Віро Григорівно, зрозумів”. А на цій дорозі роками вже стільки коштів було затрачено на ремонти, що і не злічити, а все – як у прірву. Так міністру і було сказано. В. Т. Гуц негайно відрядив із Чернігова бригаду з будівельними матеріалами, необхідною технікою на чолі з керівником будівельної організації і буквально за місяць дорога отримала капітальне нове покриття. Асфальтівка служить носівчанам і сьогодні.

Правда, тоді ще було дано доручення спроектувати тротуари по обидва боки дороги для безпечного руху пішоходів, тому що при неплановій забудові цієї вулиці прокласти їх було непросто. Займався цим питанням О. І. Комар, тоді заступник голови райвиконкому Приходька В. А., але наступні події в житті країни і району не дозволили закрити це питання.

Ми звернулися до Віктора Тимофійовича, щоб району виділили за нарядом асфальтовий завод, але міністр пояснив нам, що Кременчуцький завод працює практично на потреби Нечорнозем'я Росії, а на всю Україну виділено лише 13 заводів на весь рік і всі вони вже забрані, крім Київської області. Але цим нарядом опікується В. С. Шевченко. Був уже кінець року, а завод вони не забрали, то міністр сказав мені: „Якщо зумієте забрати, то наряд я переадресую, а якщо ні – то вибачайте”.

Вирішувати цю проблему доручено було начальнику шляхової дільниці Фурсі М. М. і він з нею успішно справився; завод у розібраному вигляді перевезли в Носівку, змонтували, налагодили і він працює в районі й до цього часу. Потрібно сказати, що з приходом Михайла Максимовича на цю посаду робота шляхової дільниці значно пожвавилася, було зроблено чимало корисних справ.

Звичайно М. М. Фурса (котрий зайняв цю посаду після О. М. Пухи, котрий прийшов з посади першого секретаря РК комсомолу, але за станом здоров’я звільнився) мав солідний досвід керівника, понад 5 років очолював найкрупніший колгосп району ім. Куйбишева у Червоних Партизанах і був нагороджений орденом „Знак пошани”. У господарстві мав беззаперечний авторитет, особливо серед механізаторів, тому що сам був інженером, та, можливо і тому, що після досить міцного господарника М. Й. Балинця, але трохи прижимистого голови колгоспу, Михайло Максимович був більш демократичним. У нього заступником і секретарем парторганізації колгоспу працював Ілляш Г. Я., який після призначення Фурси М. М. другим секретарем РК партії, став головою колгоспу і успішно очолював його до останніх днів свого життя.

До речі Гуц В. Т., коли будувались дороги в Новгороді-Сіверському районі, до села Президента України Л. Д. Кучми, одного разу завітав на годину в Іржавець, коли я там була головою колгоспу, і запитав про проблеми (а їх було не злічити). Віктор Тимофійович надіслав робітників з чернігівської буддільниці і за державні кошти вони заасфальтували в селі МТФ.

Допомога Віталія Масола

Мені приємно згадати таку відому людину – Голову Ради Міністрів України, нашого земляка-чернігівця Масола Віталія Андрійовича. Скільки він допоміг Носівці! Заходила я до нього на прийом завжди у дуже важливих питаннях, він умів вислухати, поцікавитися справами району (а мене він знав як першого секретаря і члена ЦК) і ніколи не відмовляв, а, навпаки, радив як краще зробити справу. Це він особисто давав розпорядження на фінансування будівництва банно-прального комбінату, поліклініки, адмінбудинку („Білого дому” Носівки), який на його прохання будував чернігівський „Промбуд”, тому що в нас не було реальної підрядної організації. Всі ці об'єкти були позаплановими і питання їх будівництва вирішувалися тоді, коли всі плани вже були прийняті.

Наприклад, банно-пральний комбінат, вартість якого була близько 2 млн. карбованців, починали будувати з виділених Віталієм Андрійовичем 150 тисяч крб. При цьому він попередив, що прослідкує, як ми освоюватимемо кошти, а це питання було не з легких. Довелося просити Л. І. Палажченка, щоб він доручив О. Андрєєву, голові чернігівського „Сільбуду”, забрати цей об’єкт на підряд (чого той ніяк не хотів, бо й так вже був перевантажений). Смішно, але я вже перебуваючи у відпустці, ловила його в Бобровиці (де йшла здача нової СШ), щоб він підписав договір (а він доводив Л. І. Палажченку, що лише наступного року зможе взяти цю будову). Нам же потрібно було освоїти 150 тис. крб. до кінця року, то ж підписав він договір і розпочалося будівництво.

На той час директором райпобуткомбінату була Ісаєва Тетяна Миколаївна – енергійна, відповідальна жінка. Ми умовили будівельників не зносити приміщення старої бані (як передбачав проект) і нині там ремонтна майстерня «Чобіток», також потрібна людям. Я вдячна підприємцю Фенюку, котрий придбав цю споруду і нині вона має пристойний вигляд, буде служити людям, бо серце обливалось кров’ю, коли ходила мимо тієї розрухи, до якої довели було цю будівлю.

В. А. Масол погодився з нашими вимогами про необхідність побудови в районі адмінбудинку райкому партії і райвиконкому, де розміститься, окрім того міськрада і основні районні організації, для зручності жителів, особливо сільських, котрі, приїхавши до райцентру, менше б витрачали часу на пошуки різних організацій. Також приміщення РК партії можна буде переобладнати в дитячу лікарню – тут порівняно тихе місце, є сад, місце для відпочинку. А приміщення райради мала зайняти музична школа. Так планувалося, але не так сталося, як гадалося.

Події 1991 року пригальмували добудову (внутрішні роботи) цього будинку; поступово його заселили, а прийому-здачі державною комісією так і не відбулося. Проте його оформили окремими відомствами, в т. ч. і міськрадою і люди у ньому працюють. І то добре.

В. А. Масол сказав (коли вирішували питання фінансів на цю будівлю), що будемо будувати за державні кошти, а коли приміщення введеться в дію, то ЦК КПРС 50% коштів перерахує до бюджету, як це робиться по всіх районах. Та час показав, що ми впоралися і самі.

Будівництво поліклініки

Про те, що поліклініку потрібно будувати, розуміли всі – і керівництво, і жителі району, а особливо – медпрацівники. Головний лікар району Владислав Костянтинович Калінінський, маючи свої стежки до проектного інституту, навіть замовив проектно-кошторисну документацію на будівництво поліклініки і головного корпусу лікарні. Ми розсудили, що є можливість зробити своєрідний оздоровчий куточок на території райлікарні. При виїзді на спорткомплекс праворуч можна розчистити болотце (бо дослідження показали, що там є джерела), на його місці впорядкувати ставок, висадити там дерева, обладнати сидіння для відпочинку хворих, а неподалік мав будуватися корпус лікарні.

Для початку вирішили питання фінансування і розпочалися пошуки підрядника, який мав будувати поліклініку. А вже до цього в мене склалися хороші ділові відносини з міністром сільського будівництва Валерієм Івановичем Черепом. В черговий раз я поїхала до нього зі своїми проблемами. Під час розмови стало зрозуміло, що наші обласні організації „Міжколгоспбуд” та „Сільбуд” завантажені, а чекати в черзі у нас немає часу. І тоді Валерій Іванович порадив від його імені звернутися до чернігівської будівельної організації „Мостопоїзд-11”, керівником якої працював колишній його підлеглий.

Коли я приїхала до цієї організації і представилася (ми не були знайомі), хто я, від кого, у якій справі, то він був шокований і відповів, що організація будує елеватори, мости, млини і т. п., а таких об’єктів, як наш, ніколи не будували. Дайте, мовляв, подумати і я вам потім передзвоню. Стало зрозуміло, що відмовить. „А де ж вихід ?”. Знову передзвонила до міністра і за кілька днів нас запросили до Чернігова на конкретну розмову, на яку ми поїхали з Комаром О. І.

У 1991 році на цій будівлі вже звели покрівлю, а добудовували і здавали в експлуатацію цей об’єкт вже О. І. Комар – керівник району і В. І. Кіндрачук – головлікар райлікарні. Головне, що поліклініка працює для людей, хоча Олександра Івановича Комара вже і немає серед нас.

Будівництво шляхопроводу через залізницю

І розпочате тоді будівництво шляхопроводу через залізницю, загальною вартістю біля 5 мільйонів карбованців, також було лише частково профінансоване, а завершенням будівництва і пошуком коштів на це опікувався О. І. Комар, разом зі своїм апаратом держадміністрації.

Микола Гумен — керівник міжколгоспбуду

Не складалося якось в районі з керівником „міжколгоспбуду”: Після М. Ф. Кияшка, вже два змінилося, а ладу все не було. Тому вирішили забрати на цю посаду начальника відділу капітального будівництва управління сільського господарства Гумена Миколу Андрійовича – інженера-будівельника, досить ділову і порядну людину. Повинна сказати, що не помилилися, бо працює він в районі головним будівельником і до цього часу. Вже при Комару О. І. він побудував зі своїм колективом 30-квартирний житловий будинок, автобусну станцію (хоч нині вона діє і не за призначенням, але діє), двоповерхову школу в с. Іржавець з газовою котельнею та інші об’єкти. А тоді ми з М. А. Гуменом їздили до міністра В. І. Черепа знайомитися з ним і підлеглими йому спеціалістами, з якими Микола Андрійович потім успішно співпрацював, хоча на це часом ревно дивилося його обласне керівництво. Та час, як говорять, найкращий лікар.

Відродження Свято-Троїцької церкви

Десятиліттями бовваніла пусткою і хащами в центрі Носівки, використовувалась як склад райспоживспілки, Свято-Троїцька церква. Як це не банально звучить, але все-таки разом із виконкомом райради було вирішено питання капітального ремонту і відродження цієї культової споруди за кошти місцевого бюджету (державні, вважайте), провівши їх через колгосп «Паризька комуна» (про який нині і згадки немає), де на той час головою працював П. Я. Пилипенко. Завдання було досить непросте і його вирішенням займались безпосередньо голова виконкому райради В. А. Приходько та секретар райради А. А. Газюра (нині обидва покійні), а церква працює на радість всім і велика заслуга є в усій тій роботі батюшки Михаїла (М. М. Гулика).

Будівництво консервного цеху

Цікава історія „народження” і будівництва консервного цеху з переробки плодів та овочів, що був збудований на Козарському шляху. Почалося все з того, що працююча на території колгоспу ім. Кірова міжколгоспна птахофабрика, яку успішно очолював І. І. Мотлях (колишній заступник голови, секретар парторганізації колгоспу), нерідко відчувала нестачу повноцінних кормів і директору фабрики доводилося „мандрувати” по всіх усюдах, вирішуючи цю проблему. Треба віддати належне Івану Івановичу, який справлявся з цим питанням сам, не перекладаючи його на районне керівництво. А результати роботи фабрики були хороші – плани виконувалися і з виробництва яєць і з виробництва м’яса птиці. Колектив працював злагоджено, спеціалісти були на висоті, секретарем парторганізації довгі роки працював Г. М. Красносільський – головний зоотехнік.

Одного разу І. І. Мотлях зайшов до мене з неординарною пропозицією – з’явилася можливість продати Носівську птахофабрику державі. Фабрика залишиться в районі, наші люди будуть отримувати її продукцію так само, як і раніше, а забезпеченість кормами, технічне оснащення відповідатимуть вимогам часу. Зібрали засідання ради колгоспів, яку представляли голови усіх колгоспів району (головою ради був М. В. Рудь) і вирішили це питання позитивно, бо ніхто вже не буде смикати голів колгоспів, щоб ті виділяли корми для птиці, коли у кожного з них і так вистачає своїх клопіт із кормами для тваринництва. Але для цього керівництву району потрібно було їхати в птахопром республіки, де керівником був Вербовіков А. І. Так і зробили, а потім, на досить високому рівні, організували йому прийом у Носівці, де домовилися, що продаємо птахофабрику за 2 млн. крб., з виплатою коштів на протязі двох років. Дякуючи І. І. Мотляху, котрий мав гарні стосунки з керівництвом птахопрому, район повністю отримав усі кошти на протязі трохи більше року.

Засідання ради колгоспів одноголосно вирішило отримані кошти спрямувати на будівництво консервного цеху. Очолювати будівництво доручили Галичу Г. М. досить енергійному і відповідальному чоловіку, який всю душу вкладав у це будівництво. Збудували, запустили в дію підприємство, ще й газову котельню, адмінбудинок і всі необхідні складські приміщення побудували. Правда довелося ще додавати кошти з місцевого бюджету і чорнобильські кошти. Але, на жаль, завод сьогодні не працює; продавали-перепродували його не раз і, як сказав один із керівників підприємства: „Якби Віра Григорівна знала за яку суму продали завод, то, мабуть би, втратила свідомість”. Обладнання, устаткування розікрали, розтягнули, а скільки користі міг би завод принести жителям району!

Пам’ятаю, коли ще він будувався, то обком і облвиконком проводили обласний семінар з соціально-економічного розвитку на базі нашого району. Коли керівники усіх районів області ступили на територію будівництва, то керівник Бобровицького району Б. І. Гора висловив невдоволення, що все будується в Носівці, а в їхньому районі вже понад п’ять років не можуть збудувати комбікормовий завод і нині ця будова „заморожена”. На це голова облвиконкому відповів, що краще запитайте носівчан за які кошти вони будують, бо облплан їм коштів понад план не виділяв. І мені довелося розповідати звідки бралися кошти на будівництво.

Боротьба організацій-філіалів за статус самостійних підприємств

Райком і райвиконком (Сотниченко В. Г. і Приходько В. А.) поки працювали, боролися за надання організаціям-філіалам (яких було достатньо в районі) статусу самостійних підприємств. Особливо важко вирішувалося питання по газовій дільниці, яку багато років досить добросовісно очолював І. М. Пономаренко. Але з початком суцільної газифікації району потрібно було „відірватись” від Ніжина, а, також, зміцнити дільницю кадрами. Запросили керівництво облгазу і три години в моєму кабінеті ми (В. А. Приходько, О. І. Комар, І. М. Пономаренко, О. В. Сичов, якого ми настійливо рекомендували на посаду керівника вже самостійної дільниці) вели переговори, сперечалися, доводили кожен свою правоту і в підсумку цієї заключної розмови вирішили – дільниця по газифікації буде в Носівці самостійна, керівником стане О. В. Сичов, а заступником – І. М. Пономаренко. Це було вірне рішення, а база газової дільниці побудована О. В. Сичовим слугує людям і досі.

На жаль, дільниця знову філіал і, навіть, ічнянський. Як, до речі, і військкомат (в Бобровиці), і телеком (у Ніжині), як і інші служби. Можливо в нинішніх умовах, з державної точки зору це і виправдано, але нам, ветеранам праці Носівщини, котрі багато років працювали нелегко, всю душу вкладаючи в розбудову району, для покращення життя його мешканців, здається – така політика веде до „згасання” району. Дуже б хотілося помилятись, бо радіємо кожному кроку в будівництві і благоустрої Носівки, адже тут житимуть і будуть працювати молоді покоління носівчан, а ми бажаємо їм бути більш успішними, ніж ми і жити краще.

Роль цукрозаводу

Крім тих підприємств, про які йшла мова, важливу роль завжди відігравав цукрозавод, як у виробництві і реалізації промислової продукції, так і в будівництві соціально-побутових об’єктів (житло, зроблено 13 км. газифікації і ін.) під керівництвом досвідченого і відповідального керівника Заболотного М. В., хоч керівництво району завжди чекало від нього більш вагомих результатів по будівництву, особливо доріг на прилеглих територіях, де проживають в основному трудівники заводу та інтелігенція того мікрорайону Носівки.

Поруч із „Сільгосптехнікою” виокремилась, і за останні роки стрімко розвивалась „Сільгоспхімія”, очолювана М. В. Говорченком, агрономом за освітою, колишнім секретарем парторганізації колгоспу, який за короткий час зумів налагодити ділові контакти зі своїм керівництвом в Чернігові та Києві і створив міцну матеріально-технічну базу організації, досить успішно будував житлові та виробничі об’єкти.

Треба відзначити, що з числа тодішніх і нинішніх молодих керівників, котрі гартувалися в партійних організаціях, а потім були призначені на відповідальні керівні посади, деякі й сьогодні є діловими, порядними, успішними. Це і колишній голова міськради Братиця М. Д., директор меблевої фабрики Єрмоленко В. І., директор хлібзаводу Смичок Я. В., начальник управління соціальної служби Хахуда М. І., директор хлібопідприємства Булах М. В., начальник АГНКС Іваненко О. Г., колишній начальник КРУ району, а нині директор Носівської дослідної станції Буняк Н. М. До речі Наталія Миколаївна кандидат сільськогосподарських наук (працювала економістом колгоспу ім. Кірова, секретарем парткому колгоспу ім. Енгельса, заворгом РК) очолила дослідну станцію, коли підприємство потопало в боргах, а люди вже зневірились, що буде щось краще. Сьогодні,завдяки своєму керівнику, це зовсім інша Дослідна – пристойні виробничі досягнення, стабільне фінансування, розвивається наука, а, головне – люди почувають себе впевнено. Не можна всіх пригадати – таких людей було чимало.

Особливої уваги заслуговують голови колгоспів, де виробництво залежало від примх погоди, де ніколи не був нормованим робочий день, кому щоденно доводилося вирішувати до сотні найрізноманітніших питань і кому далеко не завжди говорили за роботу „спасибі”, хоча вони на це і заслуговували. Недаремно говорили, що, якщо вже п’ять років пропрацював головою колгоспу, то можна доручати будь-яку посаду і будь-яку роботу. Якийсь час посада голови колгоспу була обліковою номенклатурою обкому партії, а в райкомі партії на керівника кожного колгоспу був резерв: це спеціалісти з вищою освітою, котрі в більшості випадків працювали заступниками, секретарями первинних парторганізацій, проходили так зване стажування. Базою для такої підготовки кадрів реально були колгоспи „Шлях Ілліча”, де головував Рудь М. В., «Червоний партизан»Харченко Б. І., „Маяк” – Кононенко П. С., та інші, де керівниками були досвідчені господарники, порядні люди, котрі користувалися заслуженим авторитетом не тільки в своїх колективах, а й у районі.

Наприклад Борис Іванович Харченко, крім створення міцної МТБ сільгоспвиробництва (ферми, майстерня, складські приміщення, млин, техніка та ін.), фактично відбудував село Козари, спалене в роки Великої Вітчизняної війни. І нині прикрашають його будови село – один з найкращих в районі Будинок культури, дитсадок, їдальня, магазин, житлові будинки та ін.

А скільки залишив по собі будов у селах району покійний Микола Васильович Рудь, починаючи з с. Софіївки, с. Степові Хутори, с. Шлях Ілліча і Ясна Зірка! Вони і нині служать людям.

Петро Семенович Кононенко понад два десятиліття очолював колгосп „Маяк” у Лихачеві, збудувавши усі виробничі приміщення, дороги, їдальню з магазинами, школу, Будинок культури, величний меморіальний комплекс памяті загиблих жителів села, житлові будинки. Усі троє керівників газифікували свої села.

Пліч-о-пліч з Петром Семеновичем близько двох десятиліть працювала заступником, секретарем парторганізації Бойко Катерина Андріївна (до цього 12 років – голова сільради), мудра, працелюбна жінка, до думки якої і сьогодні прислухаються лихачівці. Після Петра Семеновича головою був обраний його вихованець П. М. Волощук.

Серед ветеранів колгоспного життя чільне місце займав і Воловник Іван Костянтинович, який працював головою колгоспу ім. Шевченка в Держанівці, куди возили керівників і спеціалістів навчатись, як потрібно вирощувати свиней і вести відгодівлю ВРХ, створювати кормову базу для тваринництва. Багато побудував Іван Костянтинович виробничих і соціально-побутових приміщень, доріг у селі. Як кращий господарник він обирався депутатом Верховної Ради України. Затим був обраний головою колгоспу ім. Кірова в Носівці, де постійно проживав. Дуже боляче, як і інші, сприймає руйнацію колгоспів, а як інакше – це ж їх життя, їх праця.

Можна продовжити список визнаних керівників колгоспів і їх комісарів-секретарів первинних парторганізацій, розповіді про їх добрі справи, залишені у спадок. Люди пам’ятають це навіть після розвалу колгоспів. Це і М. І. Власенко, голова колгоспу ім. Стратилата в Селищі, котрий працює і донині, створив міцне господарство на суто поліських землях, газифікував села колгоспу. „Коли в банку „Україна” „згоріли” гроші вкладників, то разом пропало і біля 1,5 млн. карбованців колгоспних грошей” – говорив М. І. Власенко.

З посади головного агронома управління сільського господарства був обраний головою колгоспу ім. Енгельса А. Г. Красносільський. Очолюване ним господарство стало в числі базових по вивченню передового досвіду вирощування с/г культур. Проводив будівництво виробничих споруд, житла та ін. У той час був у резерві райкому партії на посаду голови райвиконкому.

Добре зарекомендував себе на посаді голови колгоспу ім. Горького в Хотинівці Гулак В. М. (раніше ветлікар, секретар парторганізації), якого РК направив на підсилення в к-п ім. Чапаєва с. Плоске. І в обох господарствах він залишив добрий слід. А в Хотинівку головою після Гулака В. М. (а секретарем парторганізації з ним дружно і злагоджено працював Кошовий А. Ф.) прийшов Хархун М. О. колишній зоотехнік к-пу „Комуніст” с. Рівчак-Степанівки, хороший спеціаліст, котрий і будівництвом доріг, ферм, складів займався і газифікацією села, і виробничі показники в господарстві були на рівні. Але не навчився цінувати людину праці, хоч РК і парторганізація немало докладали до цього зусиль. От і не обрали його колгоспники головою на чергових зборах.

Значний вклад у розвиток с/г виробництва і створення соціально-культурних та побутових умов на селі внесли голови колгоспів Горбатенко С. П. („Дружба”), Прищепа В. М. („Перемога”), Пилипенко П. Я. і Подолянко М. І. („Паризька комуна”), Пугач І. І. (ім. Фрунзе), Довгопол Г. М. і Супрун Г. І. (нині успішно працюючий), в колгоспі ім. Калініна, затим „Ниві”, Півень В. М. (к-п „Комуніст” в Рівчак-Степанівці), котрий дуже багато зробив для села, збудував школу, дороги, виробничі об’єкти, адмінбудинок, пам’ятник загиблим односельцям, інше, Циганок В. П. (ім. Кропив’янського), Ілляш Г. Я. (ім. Куйбишева), потім Закалюжний І. П., Облапенко С. С. (ім. Леніна) та інші. Самовіддано працювали секретарі п/о колгоспів, як правило заступники голів колгоспів Веременко (Дуб) Л. І., Гречка В. П. (ім. Кірова), Юрченко В. Г., Шимончук В. О. (ім. Леніна), Снігир В. І., Шиян О. М. (декілька років обиралася секретарем мринської сільради і девізом життя якої було „аби люди жили краще”). Секретар парткому к-пу „Шлях Ілліча” Г. Ф. Яловський близько 10 років одночасно працював і бригадиром тракторної бригади і працював успішно. Було ще багато інших чесних, порядних комуністів які гідно виконували доручену їм цю почесну роботу.

Повертаючись ще раз до будівельної програми району, так і хочеться сказати слова вдячності нашим щирим друзям, які допомагали району і коли було сутужно, завжди підставляли плече. Це начальник Чернігівського „ОблУКСу” Яцюк Сергій Васильович, а по газифікації району багато років був нам як родич Коломієць Петро Григорович, начальник Прилуцької газобудівельної організації. Дуже комунікабельна і товариська людина, чудовий керівник на чолі прекрасного колективу – він завжди тримав слово і виконував обіцяне, а контактував він із усіма керівниками району, котрі займалися газифікацією.

Після мітингових подій 1991 р. в Носівці я зібрала пленум райкому партії, доповіла обстановку і попросила членів райкому звільнити мене з посади першого секретаря. Комуністи РК вислухали мене, висловили свої критичні зауваження з приводу роботи бюро РК, але вирішили, що я повинна на цій посаді працювати далі. А через місяць, за станом здоров'я, я все таки звільнилась з роботи.

Доручили мені організовувати нову службу в районі – центр зайнятості населення, де я попрацювала півроку. Потім О. І. Комар – тоді голова адміністрації району, запропонував мені піти головою колгоспу ім. Леніна в Іржавець (бо, мабуть я йому набридла програмами центру зайнятості, які нічого тоді не значили, але потрібно було їх затверджувати в раді). Вже троє чоловіків відмовилися від пропозиції очолити цей колгосп. Я теж попросила три дні на роздуми і поїхала до Б. І. Харченка в Козари за порадою. Борис Іванович сказав: „Ідіть. Я буду по-сусідству допомагати”. І допомагав – і технікою, коли було потрібно, і порадою, за що я йому дуже вдячна.

На загальних зборах колгоспників у січні 1992 року мене обрали головою колгоспу одноголосно і випало мені там працювати вісім років. Всього бувало, але з людьми ми знаходили спільну мову. Звичайно, я де могла використовувала старі зв’язки з друзями і знайомими, аби вижити колективу в тих страхітливих умовах, коли політика держави була спрямованою на розвал колгоспів.

Перше, що було зроблено для людей, це відкрито сільську раду в селі (до цього Іржавець був Козарівської сільради). Спочатку вдалося значно зміцнити технічну базу господарства (придбали трактори, два комбайни „Дон-1500”, автомобілі та ін.), заасфальтувати територію молочнотоварної ферми, підвести 4,5 кілометри газових мереж від Козар, першими в районі провести одноступеневу систему газових мереж по селу, майже на 70% газифікувати село за рахунок колгоспу, вибиваючи кошти згідно закону про пріоритетний розвиток села, хоча 85 тисяч гривень так колгоспу і не повернули.

В тих складних умовах правління колгоспу (єдине в районі) щомісяця платило заробітну плату колгоспникам (хоч вона була і мізерною). За виробничими показниками ми ввійшли до трійки найкращих господарств району, особливо з виробництва тваринницької продукції.

Постало питання будівництва школи, для якої попередній керівник, Облапенко І. С. замовив проектно-кошторисну документацію і навіть заклав фундамент, але через брак коштів будівництво „заморозили”. Добрі друзі в Києві, колишні працівники ЦК Компартії України В. І. Скрипченко і П. Т. Павленчик – нині покійний, організували мені зустріч з міністром освіти і науки України Петром Таланчуком. Зустріч відбулася досить цікаво, за участі заввідділами міністерства, які висловили своє захоплення тим, що жінка – голова колгоспу будує школу в селі і таке інше, але повернулася я додому ні з чим, бо, мовляв, міністерство не може давати гроші колгоспу (а будує ж колгосп), хоч це і школа. Була ще півдня (за рекомендацією п. Таланчука) в іншому міністерстві, але й там „холостий постріл”. Добита морально і фізично я вже не знала за що, як кажуть, зачепити руки.

А в той час в області на виборах голови адміністрації (було таке один раз в Україні) переміг В. В. Мельничук, котрий прийшов до влади від НРУ. Мене він знав як секретаря Носівського РК. На одному із занять голів колгоспів області він виступав перед нами і в перерві підійшов до мене, дуже привітно поговорив і сказав, мовляв заходьте, коли хто зобідить. Пригадавши ту розмову я, без попередньої домовленості, поїхала до В. В. Мельничука на прийом. Він мене вислухав, запросив В. Суховірського (заступника з економіки) і доручив йому організувати 100% фінансування будівництва школи в Іржавці та особисто контролювати надходження коштів, аби Вірі Григорівні не довелося скаржитися. Коли школа була вже збудована і готова до здачі, він заїхав до села подивитися на наше свято.

Фотознімок зберіг хвилюючий момент, коли в день Першого дзвоника я вручаю дітям символічний ключ від школи, а присутні О. І. Комар, голова адміністрації, начальник відділу капітального будівництва Чернігівського управління сільського господарства. Інша фотографія, де ми разом із завфермою В. Соколом в колі доярок і спеціалістів колгоспу в літньому таборі для корів, (що вже ми тоді збудували), а будівельники, що при школі пробивали свердловину і ставили водонапірну башту, зробили таку ж роботу і в літньому таборі. Ось така була історія, як знайшли спільну мову і взаєморозуміння я – комуніст і В. Мельничук – рухівець.

На іншому фотознімку в колгоспі ім. Леніна разом із механізаторами і спеціалістами на жнивах депутати Верховної Ради України О. Волков і А. Антоньєва, котрі приїздили тоді в колгосп разом із начальником сільгоспуправління Журенком А. Я. До речі, тоді О. Волков пообіцяв і, невдовзі, ми отримали безкоштовно новий трактор Т-150. Можливо молодим людям сьогодні і важко нас зрозуміти, але всі ті, кого в своїй сповіді згадую і кого ні, в той час самовіддано працювали для покращення життя людей Носівщини, не нажили капіталів, не набудували котеджів, а девізом життя обрали слова пісні „жила бы страна родная. . . ”.

З цього приводу наведу цікавий приклад. Останні років 15 до 1991 р. в колгоспі заробляли добре ті, хто працював, не лінувався – особливо механізатори, доярки, телятниці, свинарки. Та й ті, хто вирощував льон та цукрові буряки мали солідні заощадження в Ощадбанку. І водночас ці збереження в людей пропали, а держава і по сьогодні не повернула зароблені селянським солоним потом і кривавими мозолями гроші. Звичайно в кожного то була (і є донині) болюча сердечна рана і, коли сідали відпочити на роботі, то ніколи розмова про цю біду не стихала. Одного разу в колгоспі ім. Леніна пололи буряки жінки на полі, і коли я під’їхала, то присіли на траві перепочити і одразу ж зав’язалася розмова, що, мовляв у того, (називають прізвище), пропало 64 тис. крб., а в мене, сказала В. П. Колісниченко (ланкова, прекрасна трудівниця, як і вся її сім’я) пропало 25 тис крб. та ще і в чоловіка на ощадкнижці були гроші. І тут же при всіх запитала мене, щоб я зізналася скільки в мене у банку грошей пропало. Коли я відповіла, що 850 крб. то їй все не вірилось, бо, мовляв, ви ж таку посаду займали в районі. А це була таки правда, хоч ці 850 (вже гривнями) я отримала, коли уряд Ю. Тимошенко повертав по 1000 грн. вкладникам, чиї гроші „згоріли” в банку „Україна”.

Про вісім років роботи головою колгоспу ім. Леніна в с. Іржавці можна написати цілу повість. Поряд з позитивними зрушеннями у виробництві і покращенням соціально-побутових умов на селі, було досить проблем, недоліків і бід, які долали разом із правлінням колгоспу, спеціалістами і тими колгоспниками, котрі були небайдужими до стану справ у господарстві.

Серед них хочеться згадати добрим словом Куровського В. Ю., Зубенка М. Г., Гулак М. Я., Бруй Т. М., Шимончук В. М., Юрченка В. Г., Сокол В. А., Очерет О. М., Судака О. О. (покійного), Лях М. М., Цюцюру О. Я., Харченко І. В., Глибовець О. О., Андрушко О. І., Опанасенко Г. І., Коваль П. М., Заволового Г. В., Шкляревського М. М., Клименка В. Х. (покійного), Зубенко Л. С. та інших, побажати їм здоров'я, благополуччя в родинах, успіхів в усіх добрих справах, миру, злагоди і щастя.

Листопад 2010 р.

Джерела[ред.]