Спогади носівчан про голодомор 1932-1933 років

Матеріал з Енциклопедія Носівщини
Хліб державі

Спогади носівчан про голодомор 1932-1933 років

Публікується з дозволу Анатолія Івановича Буняка, упорядника книги «Спогади носівчан про голодомор 1932-1933 років», яка вийшла друком в 2000-х накладом близько 100 примірників

Зміст

Передмова[ред.]

Найбільшою трагедією українців у XX столітті був голодомор 1932 – 1933 років. Під час цього жахливого винищення українського народу загинуло більше 4-х мільйонів людей.

Окремі історики пояснюють причину голодомору відмовою українців прийняти колгоспну систему. Але це – примітивне пояснення. У 1932 році колгоспам вже належало 80% усіх орних земель і близько 70 % селянських господарств. А у відповідності з постановою від 2 серпня 1931 року „Про темпи дальшої колективізації і завдання зміцнення колгоспів” ЦК ВКП(б) вважав суцільну колективізацію в основному завершеною там, де 70% селянських господарств увійшло до колгоспів і було охоплено усуспільненням 80% усієї посівної площі. Отже, у 1932 році колективізацію в Україні можна було вважати в основному завершеною. І голодомор радянська влада проводила не для того, щоб „загнати” селян у колгоспи. До речі, пухли з голоду і вмирали не тільки селяни-одноосібники, а і селяни-колгоспники. Цю страхітливу акцію комуністичний режим провів для знищення української нації, бо її основою впродовж сотень попередніх років було селянство. Радянська влада планомірно, шляхом хлібозаготівель, „вимела” з українських сіл хліб і прирекла селян на голодну смерть. У нас є всі підстави стверджувати, що голодомор 1932-1933 років – це результат державної політики керівництва СРСР, це геноцид українського народу.

На жаль, донині не встановлена точна кількість жертв голодомору. Сталінське керівництво заборонило згадувати про нього в засобах масової інформації. Навіть у країнах західної демократії тоді не прийнято було говорити про українську трагедію. Історик Павло Штепа пояснює цю байдужість бажанням країн Європи домовитись із Й. Сталіним про союз проти А. Гітлера:

„Однако документы о голоде в Украине в 1933 году все правительства спрятали в своих тайных архивах. Почему? Именно тогда пришел к власти в Германии А.Гитлер, который открыто начал готовиться к войне. Испуганные европейцы и американцы начали любезничать с Московией, чтобы возобновить старый союз против Германии. Таким образом, портить отношения с Московией ради каких-то неизвестных украинцев было невыгодно. Отчаянных мольб украинцев за пределами СССР не хотели слышать ни правительства, ни христианские общества Европы и Америки. Два-три протеста и призыва оказать помощь … потонули в океане безразличия. Такого позорного, негуманного отношения Европы и Америки не знала до 1933 года мировая история”.

Навіть у наш час такі країни, як Росія та Ізраїль, не визнають голодомор 1932-1933 років геноцидом українського народу. І в Україні є окремі політичні сили, які вважають голодомор вигадкою західних істориків. Тому дуже важливою справою є збір матеріалів, що підтверджують факт голодомору й геноциду. Такими неспростовними документами є свідчення очевидців голодомору.

Учні Носівської районної гімназії і їх попередники з Носівської середньої школи № 1 впродовж декількох років збирали спогади носівчан про ту страшну трагедію. Ця книга є результатом їхньої роботи. Колектив гімназії сподівається, що видання книги спогадів очевидців збереже пам’ять про події голодомору 1932-1933 років у Носівці. А пам’ять про геноцид убереже нас від повторення подібного в майбутньому.

А.І. Буняк, учитель історії Носівської районної гімназії

Бідлой Галина Іванівна, 1929 року народження[ред.]

Коли почалася колективізація, мій батько помер і ми залишилися вчотирьох: мати, я, сестра й бабуся. Людям було запропоновано йти в колгоспи і здавати худобу, пшеницю, жито, просо і т.д. У кого що було, те люди відносили. Але їм цього все не вистачало, і вони ходили по дворах і забирали все, що можна було забрати. Витрушували останні зернятка на очах знеможених від голоду дітей, реквізували прямо з печей горщики з недовареною стравою.

Зиму ми якось протягнули. Мама міняла на станції золоті речі на хліб або пшоно у пасажирів прохідних поїздів. А далі їсти було нічого. До нового врожаю було ще далеко й треба було щось їсти. Коли з'явилася зелень, то стали їсти лободу, крапиву, щавель. А коли зацвіла акація, ми залізали на дерева й смоктали квітки.

Люди їли собак, котів, навіть мишей, і вже доходило до людоїдства. Весною і літом ходили в ліс і брали в гніздах птахів яйця. Люди мерли, як мухи від голо¬ду. Дуже багато людей пухло й помирало. На вулиці під тинами можна було побачити опухлих і померлих людей, їх навіть нікому було хоронити.

Записала учениця 10 класу Бідлой Галина у 1995 році

Буняк Іван Якович, 1923 року народження[ред.]

На початку 30-х років моїх батьків примусили вступити до місцевого колгоспу. Голодомор відбувався на моїх очах. Я пам’ятаю декілька подій із тієї жахливої дійсності.

Одного разу сільрадою було дано наряд проїхати по вулицях Горанській і Ковальчуківці, підібрати трупи, викопати могильну яму й похоронити їх. На цю поїздку батько взяв і мене. Перед цим батько викопав у призначеному місці кладовища яму. Ми підібрали одного мерця й повезли на кладовище, але у викопаній ямі уже лежав інший мрець. Напевно, хтось не захотів копати й укинув мерця в готову яму. Ми помітили, що цей „мрець” ледь помітно відганяв мух рукою. Мій батько перехрестився й почав копати для „свого” мерця нову яму. Він відправив мене додому, а сам зайнявся похороном. Я й зараз пам’ятаю це страшне місце на центральному кладовищі.

Я і мої сестри зібрали на полях насіння свиріпи, щоб набити олії. Батько зі мною поніс це насіння до олійниці. Коли олія була готова, нас обступили діти: „Дайте нам олії”. Батько влив їм трохи в банку. Вони тут же руками насипали в олію землі, розмішали все це й стали їсти.

На моїй вулиці Польовій були й випадки голодної смерті. Це страшне лихо спіткало родини моїх сусідів: Падуна, Філя, Ляшенків та інших.

Записала учениця 10 класу Зубенко Алла у 1992 році.

Буцан Андрій Петрович, 1925 року народження[ред.]

Життя людей у роки колективізації було тяжким. Вони не знали, що це таке колгосп, і боялися туди йти. У тих, хто не хотів іти до колгоспу, забирали хліб, худобу, реманент, виганяли з хати, а окремих відправляли до Сибіру. Привезених до Сибіру, людей висаджували в лісі й посилали на тяжку роботу. Розкуркулені гинули від морозів, тяжкої праці, хвороб.

До колгоспу забирали корів, коней, плуг, віз, усе, чим обробляли землю.

Рік був неврожайний, йшли дощі. У людей відбирали останній хліб, не було чого їсти. Під час голоду їли макуху, полову, що в кого було. Люди пухли з голоду й помирали находу. По селах було багато пустих хат – дехто помер, декого заслали до Сибіру. Хто був здоровіший, той ішов працювати в радгосп чи колгосп. Для них готували якусь ”шлихту”. Усі інші пухли з голоду.

Померлих ховали на кладовищі.

Хліб забирали спеціалізовані бригади. Вихор Єфросинія – одна із членів бригади на степах. Забирали одяг, скрині, шафи. Одяг потім продавали в сільраді колгоспникам. Якщо селянин захоче повернути собі одяг, то він мав купити його в колгоспника по ціні, яку той скаже.

Багатьох людей вигонили з хати, забирали майно, худобу, а окремих господарів навіть засуджували.

Записала учениця 10 класу Буцан Ольга у 2002 році

Давиденко Іван Степанович, 1915 року народження[ред.]

Голодомор почався під час колективізації. Дуже тяжко згадувати ті страшні дні. Люди їли м'ясо тих коней, що вже здохли, або їли те, що зазвичай варили свиням. Було так тому, що не було хліба й картоплі. Коли розтанув сніг, почався страшний голод. У людей розпухали обличчя, ноги та руки. Люди ловили мишей, щурів, горобців, мурашок, хробаків. Мололи кістки на борошно, те саме робили із шкірами й підошвами із взуття. А коли зазеленіла трава, почали викопувати коріння і їсти листя та бруньки.

Записала учениця 10 класу Шуст Наталія у 2001 році.

Діденко Єфросинія Леонідівна, 1912 року народження[ред.]

Почалося це в 30-х роках. Від нас вимагали, щоб ми йшли до колгоспів, але кожен хотів працювати на себе. До хат приходили якісь люди й забирали все з двору: худобу, знаряддя праці, зерно та ін. А людей виганяли з хат і забирали до колгоспів. Почалось „розкуркулення”. Але якби ж вони розкуркулювали багатіших, а то ж у нас у Носівці були майже всі бідні, та в них забирали єдину корову чи коня, який держав сім’ю на світі.

Зимою стало жити тяжко. Ми сиділи в нетопленій хаті, голодні й холодні. Наша сім’я складалася з двох душ: я та мій чоловік. Мені йшов 21 рік, я була вагітна. Звичайно, надії на те, що дитина народиться живою, було мало. Тієї зими загинуло багато людей.

Й ось прийшла весна 33-го. Ми їли листя з дерев, молоду кропиву та іншу зелень. У нашій місцевості не залишилося жодної живої тварини. Люди поїли навіть котів і собак. Навесні в одного чоловіка на городчику зійшла молода цибуля. То він охороняв її вдень і вночі. А маленький син мого брата, шестирічна дитина, надибало цю цибульку. Їсти йому дуже хотілося. Він вищипнув трохи й з’їв. У ту мить пролунав жахливий постріл, який забрав життя в невинної дитини. Ось до якої жорстокості доходило. Люди мерли на вулицях, у хатах, їх ховали без трун, просто в землю.

А в сім’ї Лук’яненків була мати-одиночка й четверо дітей. Двох старших не пам’ятаю вже як і звали, а менші Проня й Ваня. Спочатку вона водила їх у дитячий садок. Там хоч і поганенько, та годували дітей. Але потім перестала водить, а ходила з мискою по їжу. Було візьме дітям, а сама по дорозі з’їсть. А коли прийшла весна, то вона варила їм кропиву. У мене й досі перед очима стоїть маленька Проня, яка пальчиком їсть ту кашку з кропиви. А тоді вже не вистачило сил їй з чотирма дітьми самій жити в таких умовах. Що ж робити? Усі дитячі будинки були повністю переповнені. Тоді мати йде на відчайдушний крок. Вона бере двох менших Проню та Ваню й везе до Ніжина, на вокзал. Там вона їх і залишила. Довго гналися вони за потягом, країлася з болю душа матері, а що ж робити… Двоє інших дітей її загинуло: хлопець не повернувся з армії, а дівчина померла з голоду. Їй було всього 14. А мати все ж вижила…

Восени 33-го я народила свою Катрусю. Вона була настільки крихітною, що всі були впевнені, що вона помре. Але вона вижила, має дітей та онуків. Тяжко повертає народ собі долі.

Записала учениця 10 класу Малашенко Надія у 2001р.

Ємець Катерина Андріївна, 1921 року народження[ред.]

Я зустріла голод у Лісних Хуторах. Сім’я складалася з семи чоловік: батька, матері та п’ятьох дітей. Я думаю, що голод почався через тяжкі погодні умови. Напередодні йшли сніги, були сильні морози, навесні сильні повені. Крім того, винні великі податки. Податком обкладалася худоба (навіть її шкіра), город, кожне фруктове дерево. Щоб зовсім не охлянути і врятуватися від голодної смерті, люди їли все, що могли: гнилу картоплю, висівки, буряки, макуху. Під час голоду мій батько працював у колгоспі теслярем, а мати виховувала дітей. Колгосп називався тоді „П’ятирічка”, нині „Фрунзе”. Заробітків на той час не було ніяких, люди працювали за трудодень.

Під час голоду місцева влада мало допомагала людям. Інколи з висівок заварювали кашу, а дуже слабим видавали по 100 грамів хліба на день. Люди мерли, як мухи. Іноді за день вимирали цілі сім’ї. Завдяки „золотим рукам” мого батька, Андрія Гавриловича Сиваша, усі члени сім’ї залишилися живими, але двох синів забрала війна. Односельчани та сусіди дуже важко пережили голод. Багато хто помер голодною смертю. Найбільше мені запам’яталося, як голодні діти простягали рученята та просили хліба. Я з молодшими братиком та сестричкою ходили в старцях і просили їсти. Хтось давав якогось млинчика, а хтось ввічливо виряджав з хати, не давши нічого.

На той час люди не знали, хто винен у їхньому горі. Мабуть, тільки здогадувалися, що в усьому винна влада. Я вже старенька й багато чого забула, але цього горя не забути ніколи.

Записав учень 10 класу Сидора Володимир у 2008 році.

Зеленяк Марія Іванівна, 1912 року народження[ред.]

Я народилася в 1912 році в бідній, злиденній сім”ї. Батько, Хоменко Іван Іванович, працював на цукровому заводі кучером, а моя мати була домогосподаркою.

З самого дитинства я відчувала скруту та нестатки. Але поряд зі своєю ріднею – добрими й чуйними людьми – трохи забувалося те страшне життя, що хуртовиною метелило навкруги голодною смертю, приниженням, бідуванням.

Одного разу, йшовши працювати на залізничну станцію, я побачила, як помирав Литвиненко Степан. Перебуваючи без їжі, змарнілий, він ходив, як тінь, страшно було дивитися на нього. Хтось від серця відірвав, дав шматок сухого, але дорогого й вічного хліба для Степана. Він їв його та вмирав…

Я бачила, як молода сусідка їла полову з проса, а згодом померла…

У цей тяжкий час мене підтримав Зеленяк Михайло Степанович, який у 1933 році став моїм чоловіком. Працював він на цукровому заводі. Промінчик щастя, що ледь помітно всміхнувся, швидко промайнув – все покрила темрява.

Голод примушував людей на найстрашніші вчинки. Постійно бачити голодну сім’ю, голодуючи сам – підеш на будь-яку крайність.

Моя мати пухла від голоду. Боячись за неї, я сама не їла, а несла їй, щоб не вмерла.

В колгоспі давали пустий суп, на залізничній станції – 30 фунтів борошна на місяць (на два рази спекти хліб), а на цукровому заводі – 400г. хліба на день.

Працюючи в колгоспі, зокрема біля кукурудзи, люди їли сирі зерна, труїлися, умирали, а все ж їли. Ось що робили з нашою Україною!

А ще, хто мав полову, міг купити на базарі патоку та жменьку борошна. Пік оладки та коржики.

У душі немов усе перевернулося, немов опинилася знову у своїй бідній оселі разом з дорогими, близькими людьми, яких, на жаль, уже немає.

Зараз, живучи сама, часто лину думками туди, щоб знову зустрітися з ріднею, щоб виплакатися, адже тоді стає легше.

Майже щодня я ходжу до своєї подруги дитинства та юності – Хоменко Тетяни Яківни. Є про що поговорити, що згадати.

Господи, спаси Україну !

Спаси душі наші й нас самих від непоправних помилок, які робили „господарі” нашого життя !

Дай Боже, щоб лихолітній рік не повторився більше ніколи. Але й забути про нього не можна, як і не можна забути покалічені долі тисяч українців, що загинули під час голодомору. Не можна викреслити чорну сторінку з історії України.

Записала учениця 10 класу Войтенко Наталія у 1993 році

Іваницька Ганна Харитонівна, 1926 року народження[ред.]

Я батька не пам'ятаю, але, як розповідала мати, він був учасником революції 1917року. Мати була простою селянкою, яка ходила на панщину. У сім'ї було двоє дітей: я та Василь. Коли помер батько, ми були ще дітьми. Коли його хоронили, я зі своїм братом сиділа на печі, і, щоб не так хотілося їсти, співали. Нам давали грудочку цукру ми її з'їдали й знову співали.

1933рік – це найстрашніший рік у моєму житті. Ніде не було хліба, люди мерли находу. Їх ніхто не хоронив, а просто скидали всіх в одну могилу й засипали землею. У центрі міста, де зараз знаходиться побуткомбінат, була їдальня. Там харчувалися заможніші люди, у яких були гроші. А недоїдки давали сиротам, старим людям.

Мати, щоб прогодувати сім'ю, продавала всі домашні ужитки. Продавала одяг, посуд. У окремих людей було золото, яке вони міняли на картоплю, борошно. Щоб прогодуватися, люди ходили в поле рвати колоски та їли їх.

По закінченню двох класів я пішла працювати в колгосп «Комунар». Одного разу працювала в полі. На моїх очах померла подруга, дівчина тринадцяти років, зморена голодом.

У місті навіть траплялися випадки людоїдства. Коли вже мати проміняла всі речі на продукти, то варили різне зілля, очистки від картоплі.

З того часу пройшло багато років, але страшне минуле забути неможливо.

Записала учениця 10 класу Дурнієнко Юлія у 1996 році

Кириленко Тетяна Федорівна, 1920 року народження[ред.]

Бабусина хата стояла на горбочку, біля самої дороги, тому всі нещасні люди йшли повз неї, часто падаючи біля воріт - раді, що дорога скінчилася і вони прибилися до якоїсь оселі. Сиділи, лежали, відпочивали... Уранці дехто з них був уже холодний. Бабуся клала на рядно померлого й тягла до цвинтаря. Він був поряд. Коли вже зовсім не стало сил, останню жіночку прикрила землею біля самої дороги. Старі люди й зараз, простуючи мимо тієї могили, уклоняються, хрестяться. І мені здається, що люди кладуть хрести й поклони не тій жіночці, що під хрестом, а тій страшній годині, яка накрила народ своїм чорним крилом.

У батьків нас було шестеро: четверо хлопчиків і двійко дівчат... Тата призначили в комісію розкуркулення. Та коли він побачив, що розкуркулюють таких самих як він, бідняків, то відмовився...

Тоді комісія прийшла до нас. Усе забрали... Мама на колінах молила, щоб хоч буряки залишили, бо шестеро ж дітей! Усе забрали, до останнього хвостика... Хлопчики стали швидко спадати тілом, пухнути... Першим – трирічний Гриша. Він так спух, аж блищав! Усе просив: „Мамо, дай хлібця!” Помер... За ним не стало мого напарника Василька – ми близнята були. А наш Петя – уже в другий клас ходив – помер останнім. Було вже тепло, ходили калачики їсти... Пам’ятаю, у Петі був буквар, а в ньому – така картинка: Сталін тримає дівчинку на руках, а внизу підпис: „Сталін взяв на руки Нелю і згадав про всіх щасливих дітей!”

А цих щасливих дітей щодня вивозили на кладовище й кидали в ями, мов дохлих собак!

Записав учень 10 класу Шелест Максим у 2007 році

Кривша Іван Аврамович, 1925 року народження[ред.]

Я, Кривша І. А., пережив голодомор 1932-1933рр.

Коли була проголошена колективізація, усіх змушували віддавати коней, корів, вози, упряж, знаряддя для обробки землі. Тих людей, які це не робили, називали одноосібниками. Тисячники ходили по хатах і забирали все до останньої квасолини. У нас з худоби було лише теля. Батько вирішив його швидше зарізати й продати, щоб мати хоч якісь гроші на хліб. Та все ж не встиг цього зробити. Тисячники забрали теля, а оскільки з худоби більше нічого не було, щоб їм віддати, то ми залишилися і без землі.

На той час наша сім’я складалася з шести чоловік. У нас нічого не зоставалося їсти, не було чим топити піч. Мені тоді було сім років, братові п’ять. Тож ми з ним ходили по городах і рвали прісну лободу, щоб мати хоч що-небудь зварила поїсти. У матері був золотий хрестик і сережки, то вона поміняла їх на хліб.

Оскільки мої батьки не працювали в колгоспі, то батькові вдалося влаштуватися на залізницю, а мати була вдома з дітьми. Від колгоспу не було ніякої допомоги.

На моїх очах під парканами помирали люди. У моїй пам’яті залишилася картина, коли голодна смерть забрала маленьку дівчинку. Їй було п’ять років. Вона лежала й від голоду вже не могла рухатися. Мати цієї дівчинки теж не могла нічого зробити, бо була уже при смерті, то ж миші пооб’їдали їх пальці. Так вони й померли.

Я вважаю, що цей голодомор був зроблений навмисне, щоб більше заморити людей, змусити працювати їх у колгоспі.

Записала учениця 10 класу Кривша Ірина у 2001 році.

Кундюба Марія Василівна, 1914 року народження[ред.]

Згадую те, що пам’ятаю, що пережила, переболіла душею... Весною 33-го голод почався повальний. Коні падали на дорогах (я носила їм воду, може підведуться!) Та де там! Налітали голодні люди з сокирами, і від нещасної скотини лишався тільки вологий слід.

Мама порадила мені піти в колгоспний дитячий садок, може приймуть. Дітей до року там підгодовують: суп з макухи, іноді пекли деруни з картоплі. Прийняли санітаркою. Відверто кажучи, була звичайною прибиральницею – возила мертвих дітей на цвинтар.

Коли тобі тринадцять, тобою завжди розпоряджаються старші. Сама я б не взялася за цю справу. Але старша няня, якій теж було як і мені, складала холодні кісточки дітей на візок, і ми удвох везли ховати. Запам’ятався кінець травня... Сонечко, вітерець віє! Вирішили навідатися до Касянів. Там була дівчинка шести років. У той день вона не прийшла до садка. Зайшли в хату – усі мертві. Наша дівчинка лежала, витяглася свічечкою, рученята складені, як годиться, личко ясне, високе... Не взяли дівчинку на візок, закопали біля хати.

...На цвинтарі, біля церкви, велика яма... Першим кинули маленького хлопчика. Вийшло в мене якось невдало, і няня, яка мала більший досвід, облаяла мене, і лише тоді я прийшла до тями. Щось ворухнулося в грудях... Наступного дня прийшла мати того хлопця, котрого я так невдало кинула в яму, спитала:

– Поховали окремо?

– Окремо, – відповіла я.

Пам’ятаю про свій вчинок і ніколи не забуду.

Записав учень 8 класу Шелест Максим у 2005 році

Лопух Олена Денисівна, 1910 року народження[ред.]

У 1933 році мені виповнилося 23 роки. Тому все, що пов’язане з голодом, я добре пам’ятаю.

Наша сім’я була багатодітною (5 дітей). Я була найстаршою. Голод у 33-му в порівнянні з іншими людьми, спасибі Богу, ми пережили, не втративши жодного члена сім’ї. Мій батько від МТС сіяв гречку. Частину урожаю віддавали людям, які її сіяли, тому ми й вижили. Але, як зараз пам’ятаю, голод відчувався постійно, навіть після того, як поїси.

Ідеш було вулицею і то тут, то там бачиш людей, які лежали прямо на дорозі пухлі від голоду. Одні були мертві, інші – ледве живі. Вони протягували руки й просили хліба. Навіть згадувати страшно.

У нас була сусідка. Жила без чоловіка з трьома дітками. Зайшла вона колись до нас, а на столі лежав шматочок хліба, наполовину випеченого з полови. Мовчки, не сказавши ні слова, вона підійшла до столу, узяла той шматочок і так же мовчки вийшла з хати. Ніхто на це не звернув уваги, бо такий уже був час. Тільки мій найменший брат заплакав, бо то йому мати виміняла хлібчика, тому що він найважче переживав голод.

Записав учень 10 класу Миць Станіслав у 1993 році

Ляшенко Василь Якович, 1921 року народження[ред.]

Я пам’ятаю, яким заможним було життя до 30-х років. Тільки по Полівці працювало 7 млинів. Їх власниками були Шелест Кирило, Бовкун Олександр, Бундорос, Кліща, Зубенко, Філь, Кривошей. Під час колективізації вітряки забрали в колгосп „Комінтерн”. Масло самі колотили чи в маслобійні, у Центрі. Біля Троїцької церкви працювала крупорушка Замонського. Селяни-одноосібники були заможні й мали в більшості по парі коней. На базар дядьки звозили хліб, м’ясо, масло, молоко. Хліба привозили стільки, що й пройти по базару біля Троїцької церкви було важко. При непі був рай і людям, і скотині.

Усе це зникло на початку 30-х років. А в 1932-1933 роках у людей не залишилося й зернинки, бо все позабирали активісти. Після того, як забрали хліб, активісти бігали по хатах і розбивали жорна. Навіть якщо хтось зумів заховати жменю зерна, то змолоти його було ні на чому. Активісти побили всі камені на жорнах.

На Полівці від голоду померли Ляшенко Яків, Ляшенко Устя, Ляшенко Степан, Падун Антон і двоє чи троє їхніх дітей, Ляшенко Тимофій, Шелест Омелян і четверо дітей, Філь. Це ті, що я пам’ятаю.

Мерців збирали по вулицях і відвозили на кладовище. Там їх хоронили у великих могилах. Я пам’ятаю, як такі могили викопували при вході на старе кладовище, що біля меблевої фабрики.

Записала учениця 5 класу Буняк Богдана у 2006 році.

Мазур Софія Степанівна, 1924 року народження[ред.]

Мені тоді було 9 років. Я дуже добре пам’ятаю ті страшні дні, місяці, коли всі думки зводилися до одного: їсти, їсти... Голод нестерпно мучив схудле, безсиле тіло. Пізніше ми переїхали в Степові Хутори. Наша сім’я була багатодітна. Мама й тато працювали в колгоспі. Готували баланду – вариво із висівок, дерті, горохового борошна. Батьки брали на роботу маленьке відеречко, в обід одержували кілька черпаків баланди й несли нам. Кожному діставалося по кілька ложок. Пізніше перестали давати й це. Тато десь дістав насіння цукрових буряків. Мололи його в жорнах, додавали в те борошно жом і пекли млинці. Вони були бридкі, просто відразливі, наче з тирси, але голод – не тітка.

Пригадую, як колись узимку поїхали наші батьки кудись (я вже й не пам’ятаю куди). Надворі була така заметіль, що звідти вони виїхати не могли 2 дні. А в цей час нам треба було якось жити. А тут ще й в колодязі обірвалося відро. А ми, малі, он що придумали: набрали в каструлю снігу й розтоплювали його на вогні.

З приходом весни наша їжа покращилася, оскільки вже з’явилася лобода, кропива, липове листя. Та незважаючи на те, мама почала пухнути. Щоб урятувати сім’ю, тато взяв мамину каблучку, кілька шерстяних платків і поїхав на Кубань. Коли через тиждень повернувся, то мама не могла від радості знайти двері, щоб йому відчинити. Тато привіз кілька пудів кукурудзи, паляницю хліба й борошно. У нашій хаті було велике свято. А тут, на щастя, ще й отелилася корова.

Тяжко було дивитися на односельчан, які пухли й падали на дорозі. Дві підводи щодня їздили по вулицях і збирали мертвих, звозили їх до великої ями.

Записала учениця 10 класу Дудко Ольга у 2001 році

Мархай Дарія Григорівна, 1926 року народження[ред.]

Наша родина була небагатою. Дід служив писарем, от і заробив дещо. Мали одну корову, коня, домашню птицю, невелику хату. Коли почалася колективізація, в сім’ї забрали все, навіть хату. Членів сім’ї назвали куркулями. Мого дядька вислали до Сибіру. Діда, оскільки він був дуже старий, залишили з дочками без нічого. Правда, знайшлися добрі люди, що забрали родину діда до себе. Мої тітки вийшли заміж, але й їхні сім’ї також постраждали. Дядько Микола втік із Сибіру додому. Довгий час переховувався у нас. Але його помітили. Він знову тікає. На цей раз до Полтави, де й помер у 1975 році. Дід Василь так і не мав більше власної хати та землі. Він доживав свій вік разом з нами.

Коли розпочався голодомор 1932-1933 років, у нас залишилася лише невеличка ділянка землі. Урожаю в цьому році наша родина не зібрала, тому що весна була дуже дощова й на нашому городі утворилося справжнє озеро. Та й сіяти було нічим ні в нас, ні в колгоспі. Усе вивезли до Росії. Життя настало страшне. Я й сама дивуюся, як я вижила в той час.

Їли все, що можна було їсти. Пам’ятаю, як я часто бігала до наших сусідів. У них була корова, тому вони пригощали мене молоком. Доводилося їсти листя, траву. Дуже допомагав нам чоловік моєї тітки. Він працював на залізниці й часто привозив нам хліб. Пізніше він дуже постраждав за це. Завдяки його допомозі та допомозі інших людей наша сім’я вижила.

Записав учень 10 класу Киселиця Олександр у 1995 році

Оксимець Лідія Пилипівна, 1923 року народження[ред.]

На той час мені було десять років. Моїх батьків радянська влада заслала до Сибіру, звідки вони не повернулися. Я залишилася жити сиротою у своєї тітки. Новостворені колгоспи не дали бажаних результатів.

У нас було забрано всі харчі, до останньої зернинки. Ми пухли з голоду, але все ж таки вижили. Мені страшно було дивитися на тих людей, які, не знайшовши собі шматочок хліба, помирали від голоду. Були навіть випадки, коли померлих від голоду ховали без домовини. Їх звозили підводами на кладовище й ховали в братських могилах.

Одного дня мій батько прислав листа. Він писав, що мати померла від голоду. Батько працював на будівництві залізниці. Праця була дуже тяжкою, годували погано, підкошували різні хвороби. Через три місяці мій батько помер від цинги.

Записала учениця 10 класу Оксимець Наталія

Падун Любов Антонівна, 1921 року народження[ред.]

Я, Падун Любов Антонівна, народилася 1921 року в місті Носівка. Батьки мої, Падун Антон Якович і Падун Палагея, були українцями, звичайними селянами. Сім’я наша жила бідно. Родина складалася з чотирнадцяти чоловік (12 дітей і батьки).

Моїх батьків насильно залучили до праці в колгоспі. У нашої сім’ї відібрали все, чим ми жили й харчувалися. Того страшного часу я працювала в колгоспі, пасла корів. Мати не працювала, бо вдома були малі діти, за якими вона доглядала. Під час голодомору від голоду померли мати, сестра Соня, брат, батько. Сестру Оксану забрали до Німеччини під час фашистської окупації.

Так, на той час було справжнє горе... Пам’ятаю, як я, ідучи до школи, заходила до сусідів і просила хліба чи хоч щось поїсти. Яке ж то було навчання, коли голодний і холодний? Жили тоді всі тяжко. Їли лободянку, зілля. Ходили по городах і шукали гнилу картоплю.

Звичайно, голодомор був. Та для чого його зробили, я не знаю. Під час голодомору ми отримали лист від материної рідної сестри. Вона писала, що на власні очі бачила, як зерно висипали до річки з великих автомобілів і нікому не дозволяли навіть наближатися до нього.

У свої 87 років я підтверджую, що голодомор був і я була його свідком.

Записала учениця 10 класу Цегельник Катерина у 2008 році.

Пасіка Ганна Тимофіївна, 1923 року народження[ред.]

Голод 1932-1933 років почався з того, що не вродило зерно й не було з чого пекти хліб. Під час голоду мені було 10 років. Сім’я складалася з батька, матері, двох братів та двох сестер. Сім’ї на той час жилося дуже тяжко. Щоб врятувати вмираючого батька, мати змушена була продати корову. Продавали все, що можна було, щоб було на шматочок хліба. Мати ходила по багатих людях полоти, заробляючи на хліб. Та все ж голодною смертю загинули два брати й сестра. Багато людей помирало від голоду находу, серед дороги. Для порятунку голодуючих людей влада не надавала ніякої допомоги. Під час голоду колективні господарства не створювались. Вони вже існували.

Згодом сім’я назбирала трохи зерна для посіву. Зерно вродило й уже було з чого пекти хліб. Події 1932-1933 років справили на мене вкрай негативне враження, тому мені боляче згадувати той час.

Записав учень 10 класу Пасіка В’ячеслав у 2001 році

Плиска Григорій Андрійович, 1916 року народження[ред.]

На той час мені було 16 років. Я жив у сім’ї з батьками, де ще крім мене було шестеро дітей.

До нас було майже припинено постачання продовольства, людей позбавили засобів існування. У селян забирали не лише зерно, а й іншу сільськогосподарську продукцію. Хто ухилявся від здачі хліба, повинен був заплатити штраф у розмірі вартості незданого хліба.

Люди скаржилися, але на їхні листи ніхто не відповідав. Уночі на полях люди зрізали колоски. Але зразу ж був виданий закон про охорону соціалістичної власності. Порушників карали розстрілами або тюремними ув’язненнями з конфіскацією майна. Селяни намагалися тікати з ”голодних” міст, та їх завертали загони.

Натовп голодних людей переповнював міста. Там були картки і якась їжа. Але згодом і в містах нічого не було їсти.

П’ять ”злодіїв” залізли в їдальню й об’їлися солоними огірками, внаслідок чого всі померли просто на місці.

Люди ходили опухлі від голоду, збільшувалася смертність.

У цей час хлібозаготівля не припинялася. Селяни ховали залишки їжі в колодязях, печах, але все воно одразу знаходилось. Люди продавали останній одяг, аби придбати хліб.

Записала учениця 10 класу Олещенко Катерина у 2001 році

Прокоф'єва Анна Федорівна, 1922 року народження[ред.]

Тоді мені було 10 років. Сім'я в нас була бідна, нас називали бідняками, так воно й було. Було шестеро дітей, батько і мати. І всіх потрібно було прогодувати. У 1929 році батьки вступили до колгоспу, який мав назву „Артіль Перемога". Віддали в колгосп коня, упряж. У 1930 році всі діти були віддані до дитячого садка. Там були й наші сусіди: Петренки, Четверики, Парходьки, Малинки. Були в дитячому садку іграшки, нас добре годували. Пам’ятаю, як ми любили лазити на горище, де було багато старих меблів у домі Парходьків. Там завжди було тепло, затишно. Мати, Єфросинія Сацюк зварила їсти для всіх дітей: і для нас, і для Парходьків. Пам’ятаю, як ми вранці всі шестеро йшли в дитячий садок, а мама тримала на руках вередливого Володю. Уже тоді він був рахітною дитиною. Також за спідницю трималася Марія. А я, найстарша, бігла попереду.

Батько працював у колгоспному господарстві. З самого ранку йшов на колгоспний двір за „нарядом". Увечері вся сім’я була щаслива. А ось важчими пам’ятаю стали 32-33 роки. Усі ми шестеро кожного дня ходили шукати траву, інколи й нарвемо трошки. Ми почали голодувать, хоч батько було й роздобуде якусь торбину висівок, обмішки, а то й макухи. Якось мама напекла млинців. І я понесла на базар продавать їх по рублю. Усі їх розхватали, але грошей не дали. У центрі, де зараз пошта, я стояла з кошиком, а мене обступили люди, бо млинці дуже пахли. За кілька хвилин кошик був пустий і грошей ніхто не дав. Прийшла додому з плачами. За гроші, які я хотіла мати за млинці, хотіла купити хліб, який у Києві коштував 100 карбованців. Рідко вдавалося попробувати надзвичайно смачний київський хліб.

У колгоспі зробили так, що ми з Марією ходили по обід для всієї родини. Там мати працювала в полі. Ми з Марією трошки посьорбаємо, а решту несемо додому. Уже дитячий садок закрили. І так ми рятувалися від голоду. Мати почала опухати. І її сестра, Ювченко Ганна Омелянівна, також. Тоді батько зібрався в далеку дорогу за хлібом. Він їздив у Вороніж. Це по прямій від нас, тому було зручно їхати в ту неголодну сторону. Він привіз півмішка зернової суміші, а другу половину відібрали злодії. Може цим і врятував нас батько від голоду. У тітки Ювченко від голоду помер чоловік і троє дітей. І залишилися тільки Катя і Таня, які перейшли жити в нашу хату. Тому гуртом ми й вижили. Тільки одного разу потравилися пишками з макухи. Страшну картину я пам'ятаю в сім’ї наших сусідів Тхір. Там почали опухати батько та ще троє дітей. Вижили тільки Люба, Маня і мати Палашка. Вони збирали так як і ми лободу, кропиву, підсолювали трішки і їли. У колгоспі нам давали вариво. Уже погасає у пам’яті це страхіття голоду.

Записала учениця 10 класу Шелест Тетяна у 2001 році

Пуха Євдокія Федорівна, 1924 року народження[ред.]

Про голодомор 1932-1933 років на Носівщині можна написати цілу історичну книгу. Я ж опишу декілька цих страшних фактів, які запам’яталися мені на все життя як чорний спогад, як пам’ять про самих близьких мені людей.

Я була на той час у віці 9 років. Сім’я складалася з батька, матері, нас, чотирьох сестричок та маленького братика. Почала діяти „червона мітла”. Це коли люди в шкіряних куртках та штанях з червоними та якимись бантиками та зірочками почали все вимітати, на підводах вивозити й невідомо де дівати. Ці люди забирали все, що можна було припасти на насіння майбутнього врожаю, щоб залишити землю незасіяною і люд голодним. І хто ці люди були? Такі ж сусіди, які старців водили сліпих, які самі були жебраками, грубі, неосвічені, продажні, згодом стали керманичами нової радянської влади.

Пам’ятаю, як покійна мама десь дістала дві склянки проса, посипала на печі, накидала лахів. Ми четверо дітей посіли ніби грітися. Мабуть, легко було здогадатися, бо нас зігнали з печі, як тільки зайшли до хати, а те просо змели й забрали.

Першим помер від голоду братик Володя. У батька на хаті ще були якісь дошки і він зробив гробик. Сусід завіз його на кладовище, так і похоронили. Нас, дітей, не взяли, бо були дуже виснаженими. Другою померла сестричка Ніна, вона мені й зараз перед очима cтоїть. Мама моя покійна пече щось подібне до пампушок з висівок та молодого березового листя, а вона сидить проти печі і все просить :“Мамо, ам”. Так вона просила їсточки. Через деякий час мама нас будить і каже:”Вставайте, бо нема вже Ніночки”. Гробик батько мій зробив уже з якоїсь огорожі, бо все за зиму поламали. Сестру також поховали. Нас залишилося троє.

Старенькі батько та мати працювали в недолюдків, які робили голод, за лушпиння з картоплі, за якісь висівки, за недоїдену за день їжу. Ми чекали на них цілий день голодними. Я була дуже висохлою, а мої сестри Марія та Віра – пухлими. Злягла й Віра. Мати нікуди не пішла, а послала нас, щоб ми пішли до тьоті Галі, бо вона добре жила. Її чоловік був управляючим банком. Ми мали попросити хліба кусочок, щоб перед смертю нагодувати Віру. Довго ми йшли, часто сідали відпочивати й нарешті дійшли. Вона нам дала невеличкий окрайчик свіжого хліба для Віри, а для нас – по великій картоплині в мундирах. Дорогою ми картоплю з’їли, а хліб по черзі нюхали. Так і повернулися, жодної крихітки не попробувавши. Мама віддала Вірі цей окрайчик, ми над нею стоїмо, а вона весь з’їла й заснула. Мама жде, що вона помре, але ж раптом чує, що Віра кличе (ще темно було): ”Мамо, дай хліба”. З тих пір вона піднялася, і так ми вижили. Зараз їй уже сімдесят років, мені сімдесят чотири, а Марія померла давно, але вже від інсульту.

Збирали колосочки, сушили лободу, свиріпу. З цього мати пекла щось, і ми їли. Ми з сестрою Вірою часто бачимося, хоч у неї свої проблеми, у мене свої. Говоримо про сьогодення, теж дуже тяжке, але на фоні пережитого ще можна жити, і ніколи не згадуємо голодомор, бо наші серця вже не можуть витримати. Я розповіла про нашу сім’ю. Це, внучок, твій родовід, і прошу тебе: ніколи не забувай історії свого народу. Не цурайся його ким би ти не був у цьому суєтному світі. Перш за все будь людиною. Нехай твоє серце ніколи не проходить повз чужу біду. І тільки тоді тобі в усьому буде допомагати Бог. Вір Йому, проси в Нього, і Бог ніколи ні в чому, звичайно доброму, не відмовить. Далі розповідати не можу, сльози заливають очі. Хай тобі щастить, мій внучок Вовчику, хай боронить тебе Бог.

Записав учень 10 класу Хрущ Володимир у 1999 році

Самойленко Дмитро Петрович, 1918 року народження[ред.]

У нашій сім'ї було 11 чоловік. Мали свою землю, хоч небагато, господарство: пара коней, корова, вівці. Весною 1932 року нас почали примушувати записуватися в колгоспи. Хто не хотів, у того забирали свою худобу, двір. У мене був старший брат Григорій. Він казав, щоб батько записувався до колгоспу, а сини допоможуть. Ми здали туди кобилу, воза, інвертар. Наш батько не працював, а ми працювали. Три сестри й два брати пішли до колгоспу. Я був тоді пастухом, пас телят. Брати і сестри обробляли землю. Працювалося непогано, нас годували. А в 1933 році почався голод. Весною по селу розійшлися десятники. Їм дали наказ ходити й забирати від людей усе зерно для колгоспу: горох, кукурудзу, ячмінь… Заховати було неможливо – все одно б знайшли. Мене змусили тоді їздити підводою від хати до хати. У кожній сім'ї забирали зерно, але не все. У мого батька забрали небагато, бо сім'я наша небагата, землі було мало.

Весною ми посадили город чим було: кукурудзу, картоплю. Зерно ми посіяли, а їсти не залишилося. Жили ми тоді біля річки й лісу. Там знаходили собі яку-небудь їжу. Було нарвемо рогози, принесемо додому, а мати накришить і варить з молоком. Тоді в нас була корова, тому нам було легше. Часто ловили рибу. Старші брати дерли біля річки яйця лисок, крячків, і ми їх їли. Були села, де голоду майже не було. Недалеко від нас село Плоске. Там був хліб, і ми ходили вимінювати. Так осінь 1933 року, зиму ми вижили, бо була картопля, зерно, трохи свого, а трохи того, що дали з колгоспу на зароблені дні. У роки голоду наша сім'я вижила вся.

Після війни знову розпочався голод. Тоді я робив трактористом у колгоспі. Жито ми посіяли в селі Жовтень. Улітку, з липня, почалася засуха. Картопля, хліб не вродили. Їсти було нічого, і багато людей їхало в Західну Україну міняти хліб на різні речі.

Записала учениця 10 класу Самойленко Інна у 1995 році

Сеник Павло Олександрович, 1908 року народження[ред.]

Моя сім’я складалася з семи чоловік. Майже всі були дорослі. Під час голодомору ми вижили тому, що пішли в колгосп. Інколи в Києві з’являвся хліб, я їздив туди. За хлібом були великі черги, та й давали по 1 кг. У нас була своя картопля, і тому жити було легше. З 30-х років почався процес розкуркулення. Мою сім’ю віднесли до середняків. Коли закінчилося розкуркулення, усю сім’ю відправили до колгоспу. Багато людей не хотіли йти в колгосп. На Україну було послано так званих двадцятип’ятитисячників. Один із них був посланий і до нас. Його звали Бекетов. Був п’яницею і гулякою, ні з чим не рахувався. Але люди все одно не йшли до колгоспу. Не знаю чому, але на нашій вулиці всі брали приклад з мого батька. Він був поважною людиною на вулиці. Батько пішов у колгосп, і всі потім пішли. З нами поводилися дуже жорстоко. Усе позабирали. Навіть якщо бачили яку-небудь зернинку, забирали все. Навіть квасолю - і ту забрали. Це був перший варіант заманити людей в колгосп. А другий варіант - це те, що батьку загрожувало вибратися з нашої хати. І йому довелося йти в колгосп. Коли вже не було нам чого їсти, ми їли собак та котів, коріння рослин, листки дерев. Легше було тим, що жили біля лісу. Після голодомору я був посланий на роботу в інше місто, жив на квартирі й чув, що були випадки людоїдства. Коли людина помирала, її варили і їли.

Голодомор зробили для того, щоб загнати людей у колгосп. Колгоспи були роздроблені. Під час голодомору вимирало дуже багато людей. Узагалі помирали діти, старі. Умирали йдучи, сидячи, навіть один поліз на сарай, хотів взяти сіна й помер. Він жив один, а через три роки, як почали розкидати хату, знайшли кістки Сидора (так його було звати). Людей виганяли з хат і забирали все, що було. Так трапилося, що під час голодомору були безупинні дощі, паводки. Розвелося багато риби, і це людям допомогло. Усі люди винуватили Сталіна, але були деякі припущення, що це ще розробка Леніна. Та згодом усе було припинено й життя налагодилося.

Записала учениця 10 класу Дудко Ольга у 2001 році

Солошенко Катерина Григорівна, 1928 року народження[ред.]

Я, Солошенко Катерина Григорівна, яка народилася у Носівці, працювала учителькою в школі № 1. Зараз уже на пенсії, але до цього часу не можу забути ті страшні дні 1933 року.

Я була ще зовсім маленькою дівчинкою, мені було 5 років. Але пам’ятаю ті страшні роки, ті страшні часи.

Ми жили втрьох: батько, мати і я. Був у нас господарський двір. «Був хліб і до хліба». Так жила більшість селян. Працювали важко, але голодними не були.

На селян наложили великі податки. Забирали все зерно, усі припаси. Забрали все й у нас. Комора, де зберігався хліб, була пустою. У нас ще залишилася корова. Вона нас врятувала, але хліба не було. У кожному дворі, у кожній хаті, в усіх сусідів діти ходили й просили хліба. І я, зі своїми друзями, бігаючи, мріяла тільки про хліб.

Люди від голоду падали, ходили як у тумані. Ось тоді відкрився в центрі міста магазин продуктів. У людей не було грошей, то харчі селяни міняли на золото – хрести, сережки, ланцюжки, каблучки.

Одного разу моя бабуся віддала останні свої сережки. Дали їй тільки маленьку торбиночку борошна й шматочок хліба. Бабуся відділила трішки хліба й мені. Я схопила його й пішла їсти. Вулицею йшла якась жінка. Мабуть, була дуже голодною чи паморочилося у голові від голоду. Вона підійшла до мене, вихопила хліб з моїх рук, укинула в рот і, не жувавши, проковтнула.

З тих часів пройшло багато років, але я не можу забути цей випадок.

Записала учениця 10 класу Чайка Алла у 1996 році.

Соляник Григорій Сергійович, 1923 року народження[ред.]

Давно вже це було. Мені тоді було лише 6 років. Гірке життя було. Тяжко жилося, бо не було чого їсти. Мої батько і мати мали шестеро дітей, кожному треба було дати їсти. Нелегко було дістати їжу. На той час у Носівці існували магазини, де золото міняли на борошно або якусь крупу. Пам’ятаю, як моя мама, щоб якось прогодувати дітей, обміняла в тому магазині свій золотий хрестик на борошно. Жили ми тоді на Полівці. Недалеко біля нас було картопляне поле. Ми ходили й збирали гнилу картоплю. Та все одно тяжко було. У людей відбирали останню жменю борошна. Якось і до нашої хати прийшли ”активісти”. Обшукали все кругом – і в хаті, і на подвір’ї. Ходили й штирхали ”щупами” землю, перевіряючи чи не закопали де кілограм пшениці.

Інколи цілими днями ми сиділи голодні. Таке траплялося дуже часто. Часом ми обгризали з дерев кору. Якось сховали на печі жменьку пшениці. Комісія, що збирала податок з людей, підмела все з печі. Забрали все, не залишили жодного зернятка, а батьків вилаяли. Важко було батькам дивитися на своїх голодних діток. На мою думку, голодомор створили спеціально. Я тоді малим був, так що вибач, мало що пам’ятаю.

Записала учениця 10 класу Самокіш Людмила у 1995 році

Сорока Іван Дмитрович, 1927 року народження[ред.]

Я, Сорока Іван Дмитрович, народився в 1927 р. в сім’ї столяра. Мати працювала в колгоспі. У сім’ї було троє дітей.

Коли мені не було ще п’яти років, батько поранив собі ногу цвяхом. Нога дуже розпухла. Треба було робити операцію, яка коштувала грошей. Сім’я продала корову й залишилася без молока. Мій батько лежав у лікарні, коли розпочався голод. У сім’ї не було чого їсти. Худоби не залишилось, а землю на полі забрали. Зосталася земля біля хати. Наче й немало землі, а що на ній садити? Картоплі не було, хліба взагалі й не бачили. Садили лушпиння з картоплі. Картопля виросла весною, хоч і дуже мала. Тоді її варили цілою і їли. Звичайно, не наїдалися, були голодні.

Недалеко від нашого будинку було кладовище, заросле акацією. Тож люди об’їдали увесь її цвіт. Так і пережили.

А тоді від нашого городу відрізали третину землі, віддали іншим. Дехто обмінював одяг на їжу, а в нашій сім’ї нічого зайвого не було. Матері в колгоспі їжу майже не давали. А як давали, то дуже мало. Ми завжди були голодні, поки не скінчився голод.

Та зараз і взагалі не хочеться згадувати про ті страшні часи.

Записав учень 10 класу Бойченко Олександр у 2001 році

Степаненко Георгій Пантелійович, 1920 року народження[ред.]

На початку 30-х років селян почали заганяти до колгоспів. Їх залякували, розкуркулювали, кидали до в’язниць.

Під час колективізації настав голод. Я пам’ятаю той час добре, бо мені вже було 12 років. Я пригадую, як помирали голодною смертю багато моїх сусідів. І це незважаючи на те, що люди зібрали гарний урожай. Мені важко сказати, хто був винен у тій страшній трагедії.

У нас була багатодітна сім’я (9 сестер і братів). Ми їли кору й траву. А коли й цього не стало, мати сказала, що ми повинні з’їсти її, коли вона помре. Таких слів рідної матері забути не можна. Я є свідком голодомору й підтверджую, що він був.

Записала учениця 10 класу Шуст Наталія у 2001 році

Тонконог Степанида Іванівна, 1917 року народження.[ред.]

Наша сім’я складалася із 5 чоловік. Батько, Шелестюк Іван Несторович, мати, Катерина Митрофанівна, два менші брати, Микола й Михайло, та я. Була в нас корова, мали сім десятин землі. Та довелося у 1932 році віддати землю в колгосп, бо наклали великий податок.

Як виповнилося 16 років, батько віддав мене в Київ на будівництво. Працювали там тільки за їжу. Одержували кварту затірки. Це муку розтирали й такі невеликі галушечки в окріп кидали. І до цього давали кусочок чорного, як земля, хліба. Але поряд за столом сиділа дівчина, яка була проворніша за мене, і я завжди залишалася без хліба. Цієї їжі було мало, уже робити не могла, почали пухнути ноги. Хтось переказав батьку, що я вже ходжу опухла, він приїхав і забрав мене. Сказав, що будемо вмирати всі разом удома. А вдома брати лежали на печі, також уже пухлі були. Ми всі жаліли маму, бо вона в нас тяжко хворіла – порок серця. У матері був золотий хрестик. Його батько одвіз у Київ і поміняв у магазині на борошно, пшоно. А коли й це закінчувалося, шукали на горищі осердя кукурудзяних качанів, брали просяні відвійки й терли в ступі, пекли млинці. Мати наливала по чашці коров’ячого молока. Корова була худа, одні кістки, обтягнуті шкірою, але я вважаю, що тільки дякуючи їй ми пережили голод. Хлопці ловили голубів. А потім уже не видно було ні голубів, ні горобців. Викопували мерзлу картоплю, і мати пекла млинці. Усюди було тихо: ні собак, ні котів, ні ворон. Мертві люди лежали на дорозі, у хатах. Вимирали сім’ями. А ті, що залишилися живими, були висохлі на кістяк, або опухлі, як колоди.

Весною, коли з’явилася зелень, було легше. З лободи, кропиви варили навар, заправляли його ложкою кукурудзяного борошна. Це вважалося делікатесом. З цвіту акації навіть млинці пекли. А тоді, як в полі почали наливатися колоски, то вже легше людям стало. Зерно розтирали між пальцями, як тісто, їли сирим або варили кашу чи суп. Та така їжа для багатьох ставала останньою. Хто не втримався від спокуси (вдосталь наїдався) – помирав. Шлунки забивалися, і цілі сім’ї помирали в страшних муках.

Загиблих уже не повернути, але ми повинні згадувати той голодомор. Таке зло ніколи не повинне повторитися.

Записав учень 10 класу Загорелік Микола у 1999 році

Тригуб Віра Павлівна, 1911 року народження[ред.]

Найтяжчі випробування випали на долю українських людей, які зазнали голод 1932 – 1933 років. Минуло понад шістдесят років від того страшного часу, коли довелося терпіти дійсно велике горе. Про голодомор, як про чорну подію історії, ніколи не забудуть ті, хто залишився в живих. Адже таких років страждання забути просто неможливо. У цей період кожна сім’я втратила своїх близьких. Гинули й дорослі, і діти. Люди від нестачі харчів пухли або ж висохали, померлі валялися під парканами. Щоб хоч як-небудь угамувати голод, люди сушили листя, потім з них пекли млинці. Їли навіть сирий буряк. Усюди ходили й забирали хліб, зерно. Нічим було садить городи. Люди ховали зерно де тільки можна, щоб його не забрали. Одні навіть поклали пшеницю до вмерлого в труну. У кого була корова, то ще якось жили. Селян примушували вступати до колгоспів. Хто не хотів іти в колгосп, у тих забирали все, що було, і виганяли з хати. В колгоспах людям давали пайки – варену квасолю. Учителям також давали пайки – борошно. Часто до вчителів приходили харчуватися сусіди. Діти нездужали ходити до школи, мало хто вчився. Цілі сім’ї вимирали з голоду. Так багато вмирало людей, що їх навіть перестали ховати. Тіла померлих просто лежали на вулицях. Багато хто від голоду хворів на різні хвороби. Траплялися випадки людоїдства.

Записала учениця 10 класу Москаленко Ольга у 1995 році

Федченко Федір Кирилович, 1921 року народження[ред.]

Я, Федченко Федір Кирилович, хочу розповісти про голодомор 30-х рр. Молотов створив великий голодомор. Людей обкладали великими податками.

Селяни, які не йшли в колгоспи, змушені були платити податки зерном. Були такі випадки, що малих дітей виносили на сніг і залишали їх там, а батьків висилали на Соловки за несплату податків.

Заможні селяни вже по три рази віддавали один і той самий податок і не могли вже нічого віддавати. Тоді була організація „красна мітла”, яка в селян відбирала все, якщо вони були не в змозі віддати податок. Навіть з колгоспних комор вивозили все зерно. До весни 1933 р. не залишилося ні зернини хліба. У селян відбирали навіть те, що жінки заховували в печі. Навесні 33-го року люди були пухлі, їсти було нічого, тому їли полову. Коли виростало листя на деревах, то зривали його, сушили, мололи і пекли хліб. З великими труднощами доживали до нового урожаю, але це не всім вдалося, тому що багато померло. Люди вмирали на ходу, як мухи.

Колгоспи збирали хліб і здавали все державі.

На базарі хліб був дорогий, пуд коштував 500 крб. в Україні, а в Росії – 30 крб. І по Україні пішли чутки про штучно створений Сталіним голодомор, мета якого – знищити українську націю.

Люди їздили в Росію за хлібом, а особливо у Вороніж. Білетів на пасажирські поїзди в Росію не продавали. Але один раз у неділю їздив вантажний поїзд № 41, який возив людей у Вороніж. Були такі випадки, що люди помирали з голоду під час поїздки за хлібом, тому що, купивши зерна, змушені були неділю ждати поїзда назад. За неділю людей з мішками зерна збиралося дуже багато. Усі в поїзд не вміщалися, тому зерно грузили у вагони, а самі їхали зверху. Багато людей гинуло у вагонах. Ось так люди їздили в Росію за зерном. На Україні його продавали, частину залишали собі, тому багато людей вижило.

Мій дід їздив у Вороніж за зерном тричі. Таким чином урятував свою сім’ю й вижив сам.

Записала учениця 10 класу Руденко Алла у 1995 році.

Хоменко Тетяна Якимівна, 1914 року народження[ред.]

Я добре пам’ятаю ті трагічні дні. У пам’яті зринають окремі картини мого життя.

Вертаюся з роботи. Перейшла зелений гайок й опинилася на початку рідної вулиці. Ось і моя хата.

Дома чекає стомлена щоденними клопотами ненька, прийшов виснажений батько, Кебкал Яким Тимофійович, робітник цукрового заводу, разом з чоловіком Хоменком Михайлом, також робітником цукрового заводу. Бідна вечеря, проте як у всіх.

Праця в колгоспі забрала всі мої сили, підірвала здоров'я. Адже в колгоспі я виконувала різноманітну роботу – молотила зерно та чистила його й молотарками, і ціпами, полола буряки та картоплю, працювала на баштані.

Працювати була можливість тільки влітку, доки жнива. У ці жахливі дні виснажливої роботи людям платили по 20 коп. за день.

Що можна було придбати за цей мізер у магазинах ?

У магазинах було все, але міняли на золото та інші коштовності, а їх у нашій сім’ї не було, то так і перебивалися.

Тяжке життя спіткало всіх людей у той страшний, лихий рік. Селян обкладали великими податками, які просто неможливо було виплатити. За те, що не платили вчасно, забирали все, що можна понести, вивезти, загребти…

Був у мене брат двоюрідний, його сільрада направила до нас забрати невиплачені податки. У нас на печі залишився останній пуд проса. Він прийшов до нас, розговорився. Вибачився, клявся, що не винен у тому, що таке робить, але ж наказ… Чотири пари голодних, знесилених очей слідкували за кожним рухом „посланця”: він забирав їх останню надію на життя, бо не було більше нічого.

Була в нас стара швейна машинка – і ту забрали.

Люди мерли находу. Тяжкий слід залишив той рік на душі.

На все життя закарбувалися в серці ті лихоліття. Часто згадую 1933 рік і ніколи не забуду ті страшні дні.

Голодомор – то найстрашніше, особливо, коли він штучний. Так радянська влада знущалася з бідноти.

Записала учениця 10 класу Войтенко Наталія у 1993 році

Цегельник Варвара Єфимівна, 1923 року народження

Я, Цегельник Варвара Єфимівна, пережила голодомор 1932 – 1933 років. Народилася в селянській родині. Моїми батьками були Пономаренко Єфим Трохимович і Пономаренко Ганна Максимівна. У нашій сім’ї було семеро дітей: три хлопці й чотири дівчини. Наша сім’я жила небідно. Мали свою землю, худобу. Батько часто їздив до інших міст і сіл. Та батьків примусили вступити до колгоспу. Після цього наше життя змінилося на гірше.

Перед тим, як до нас приїхали забирати все їстівне, мати на припічку вибила цеглину й заховала до печі трішки зерна.

Чітко пам’ятаю день, коли до нашої хати увірвалися люди, які нишпорили по всіх кутках і шукали зерно. Вони били ступи й жорна. Ми з братиком Миколкою сиділи на печі, а під нами лежало сховане матір’ю зерно. Нас стягнули з печі, але схованого зерна не знайшли. Воно деякий час рятувало нас від голодної смерті. Крім того, ми рили землю і шукали гнилу картоплю. Ходили по полях і шукали залишки жита, їли різне зілля.

То був страшний час. Під багатьма дворами лежали тіла голодних людей. Напевно, сам Бог змилувався над нами й послав повінь. У річках, озерцях, болотах люди ловили рибу. Це якось рятувало від голодної смерті. Та смерть не обійшла нашу сім’ю. Під час голодомору загинули мої батьки, три молодші брати й сестра.

Записала учениця 10 класу Цегельник Катерина у 2008 році.

Шовкун Марія Кирилівна, 1920 року народження[ред.]

Мені тоді було 12 років. Добре пам’ятаю весну 33-го року. Тоді вже існували колгоспи, які були засновані ще в 1928 – 1929 роках. Виросла я в сім’ї колгоспників. Мали ми колгоспне господарство. Уся сім’я працювала в колгоспі. Дітей теж запрошували на роботу. Збирали довгоносиків (це праця для хлопчиків), дівчатка пололи буряки. Нас приваблювало те, що нам давали певну порцію хліба, борщу чи юшки. У 32-му р. була повінь, яка вплинула на врожай. В Олександрівці, де я жила, були затоплені городи, вода підступала до хат. Ранньою весною 33-го р. люди побачили, що не зможуть засіяти хлібом поля, оскільки хліба не було. Почалися масові крадіжки: крали корів, свиней, овець, з погребів картоплю. Чим ближче до літа, тим голод наростав. Пам’ятаю проводи (поминки) 33-го року. Поминали сусідів у нашій хаті. Усе те, що принесли люди поминать, з’їли. До мене прийшла подруга Наташа. І така голодна... Попросила в мене хліба, щоб самій поїсти й віднести своїй матері. Моя мама дала їй трохи молока, шматочки хліба. Вона поїла сама і віднесла своїй мамі...

Або ще такий випадок. У колгоспі був обід. Несу додому в каструлі суп гороховий з колгоспної кухні. Коли біжить за мною голодна жінка й просить хоч одну ложку гороху...

Цілими днями по селу ходили голодні люди: односельчани та з інших сіл. Одного разу був такий випадок. Прийшов до нас чоловік. Він був такий голодний, що до хати вже не міг дійти. Сів на дорозі, попросив у мене трохи хліба. Хліб був спечений з листя корзи, з лободи, з буряків і макухи. Відрізала я шматочок хліба й налила трохи молока. Коли вийшла, він уже був мертвий.

Багато людей помирало від голоду. Мали ми сусідку, у якої було п’ятеро дітей. У 33-му році вони всі до одного померли від голоду...

Я не можу з’ясувати зараз причину голоду, але факт, що голод був, я підтверджую.

Записала учениця 10 класу Плиска Вікторія у 1995 році.

Джерело[ред.]

  • Голод, Неофіційний сайт сектору, переглянуто 18 серпня 2020