Стратилат Михайло Іванович

Матеріал з Wiki Носівщина
(Перенаправлено з Стратілат Михайло Іванович)
Михайло Стратилат

Михайло Іванович Стратилат, також Стратілат (Народився 1909 у с. Макіївці Носівського району — помер 1943) — діяч КПРС, організатор партизанського руху на Чернігівщині.

Життєпис[ред.]

Семирічну школу закінчив у Макіївці, потім навчався у середній школі с. Мрин, Мринському педтехнікумі, закінчив Ніжинський педінститут. Працював учителем, директором школи у Макіївці, вчителем історії та директором Носівської середньої школи № 1 та вчителем у м. Чернігові.

У 1936 переведений на партійну роботу. З 1938 — перший секретар Носівського райкому партії, в роки Німецько-радянської війни – підпільного. Організатор і перший командир партизанського загону, а пізніше — з'єднання «За Батьківщину!», яке діяло на Чернігівщині.

З приходом німців секретар Носівського райкому партії Михайло Стратілат пізніше писав у звіті[1]:

Більшість товаришів з приходом німців втекли. Секретар підпільної організації Носівського цукрового заводу не витримав, втік. Він ледь доїхав до Ніжина, як його арештували, подальша доля не відома. … Третій секретар райкому пішов провідати сім’ю і не повернувся. Влаштувався працювати вчителем у Прилуцькому районі, але його викрили і розстріляли.
Мринська організація була укомплектована із товаришів з Ніжинського району, вони теж розбіглися. …
Секретар Бобровицького РК КПУ відступив і загинув. Другий секретар … потрапив до поліції, здався. Його розстріляли.
Глушко, секретар Остерського райкому потрапив до поліції. …
Інструктор обкому Сергієнко .. махнув рукою і зник.

У вересні 1941 начальник Тсоавіахіму з Володькової Дівиці (Червоні Партизани) Микола Симоненко, що був залишений для підпільної роботи, організував групу партизан в урочище Мостове, на північ від с. Сулак.

Перший секретар Носівського райкому партії Михайло Стратілат зібрав другу групу в урочище Орішне поблизу Носівки.

Місцевість базування загонів являла собою невеличкі ділянці, в ті часи сильно заболоченого, важко прохідного лісу у трикутнику Мрин-Ніжин-Носівка. Посередині протікала річка Остер із заплавами. По суті справи це півострів, відмежований від навколишнього середовища і доступний тільки зі сторони Носівки. До Ніжина було приблизно 7 км, до Прилук 70, до Києва 100 км. У вересні 1941 року тут зібралися декілька груп, загалом біля 250 чоловік.

Німецька карта.jpg

Райони базування партизанів.

  1. Ліси біля с. Сулак (загін Симоненка, урочище Мостове)
  2. Ліси біля Носівки (загін Стратилата, урочища Орішне, Більське, ліс Хмельник).

Фрагменти мап часів війни М-36-38 і М-36-40. Мапи надано Бібліотекою Конгресу США.

Восени 1941 в урочищі Орішне відбулися збори партизанів. Як призначений партією, секретар Носівського райкому Михайло Стратілат став загальновизнаним командиром. Микола Симоненко був призначений командиром взводу.

Михайло Стратілат, що пішов в урочище Орішне, так описує події тих часів:

Після окупації нашого району я з великою кількістю товаришів пішов у ліс. Інших людей ми послали в розвідку. Вони пішли в село, там їх не чіпали і вони залишилися. Це послужило стимулом до того, що багато хто почали йти з лісу. Залишилося 45 осіб, з них майже всі комуністи. … Був такий період, коли велика кількість членів і кандидатів партії нашого району були поза загону. Вони жили вдома, ходили на реєстрацію. За деякий час німці їх повісили ….. Звичайно, основних операцій ми проводити не могли. Озброєння наше складалося з польських гвинтівок, які дав обком партії нам. Ми ще самі дістали пару кулеметів. Ось і все озброєння. Зима була важкою, населення було налякане терором, що проводився окупантами, і розвернутися як слід не було можливості.

У зв'язку з репресіями, нерідко за підтримки місцевого населення, що проводилися в селах проти партійних і радянських працівників, деякі з них йшли переховуватись в ліс. Там же шукали притулок їхні дружини і діти, родичі репресованих. Вони й складали основну масу партизанів, які об'єднувалися в невеличкі групи. Значна частина втікачів не була готова до якихось бойових дій, до активного спротиву, просто сподівалася на зміну військової ситуації й хотіла відсидітися до приходу Червоної Армії.

26 травня 1942 у загін Михайла Стратілата прийшов з Ніжина Іван Михайлович Бовкун.

Незабаром Іван Бовкун отримав завдання добути у населення в Колісниках продовольство. Замість цього, розгромив поліцейську ділянку і здобув 2 гвинтівки. За цю ініціативу Стратілат виніс йому догану.

Стратілат:

Прийшовши в наш загін, Бовкун з перших же днів поставив себе так, що мовляв, я – кадровий командир, а тут секретарі райкомів будуть мною командувати. Командиром загону тоді був я. Його я призначив командиром взводу. Він весь час виявляв невдоволення, проводив політику протиріччя, недовіри, інше. Був розговор про те, що ми, мовляв, люди військові і повинні йти до фронту, а не сидіти на місці і т.д. Це було під час наступу німців на Кавказ. … Довелося стримувати.

З приходом Бовкуна окреслилися різні підходи у нього і у Стратілата до тактики партизанів, які потім вилилися у відкриті зіткнення і неприязнь. Бовкун, як кадровий військовий, що пройшов через перший, найтяжчий, етап війни і не раз дивився смерті в очі, прийшов у ліс воювати із загарбниками, а не відсиджуватися. Звідси і його незгода з тактикою Стратілата. І свого він домагався жорстко і навіть жорстоко.

Травень 1942. Напад партизан на Мрин. Спалили склад палива. Вбили кількох поліцейських. Трофеї – бочка масла, бочка бензину, дві корови.

Загін Бовкуна здійснює напади на поліцейські дільниці в Бєркові, Браниці, Бобровиці і на склад з пальним на околиці Ніжина.

Оголошення коменданта Головної польової комендатури.

В останній час появляються бандити знову в більшій кількості. Своїми підлими нападами із-за кутків, грабунками і вбивствами виявляє більшовизм своє справжнє обличчя. Боротьба з більшовицькими бандитами та їхне знищення є не лише завданням, що його поставили собі німецькі та союзні війська, але й обов’язком населення.
Хто сприяє бандам…. Той сам буде вважатися за бандита і каратися через розстріл, а садиба його буде спалена.
Громади, де спостерігаються часті появлення бандитів, будуть вважатися бандитськими притулками та опірними пунктами. Якщо населення цих громад не візьметеся негайно за захист та боротьбу проти бандитів, то садиби мешканців будуть спалюватися, а самі мешканці притягатися до відповідальності.
Комендант Головної польової комендатури.

8 липня 1942. Декілька партизанів на чолі з Миколою Симоненком залишилися ночувати в селі Володькова Дівиця (Червоні Партизани) і були виявлені місцевою поліцією. Виходили з боєм. Загинув партизан Іван Дем'янович Костюченко. Вбито німецького унтер-офіцера.

15 липня 1942. Оголошення Ніжинської комендатури.

Дня 8 липня 1942 року обстріляно у Володьковій Дівиці німецьких солдат під час того, як вони виконували свої службові обов’язки. Причому вбито унтер-офіцера німецької озброєної сили.
Німецький рейх буде стократно карати за кожний замах на членів німецької армії. У ранніх годинах 9 липня 1942 року розстріляно за постановою військового часу 100 чоловік, котрі знали про присутність бандитів у селі і про це не повідомили властей.

Оголошення були розвішені по всіх навколишніх селах. Крім 100 заручників, що їх забрали карателі, за розпорядженням коменданта м. Носівка Дрозда заарештовано і відправлено в тюрму Ніжина ще 190 сельчан. Всі вони загинули.

Літо 1942. Відділення Бовкуна обстріляло автоколону на шосе Ніжин-Київ. На наступну ніч загін карателів вийшов на партизанську стоянку. Відбувся важкий бій з втратами.

Після бою вцілілі партизани групи Стратілата, 30 осіб, на стихійних зборах прийняли рішення йти до лінії фронту. Микола Симоненко зі своїм загоном залишився в лісі неподалік від села Переходівка.

Стратілат:

… ми вирішили піти в північну частину Чернігівської області, де тоді діяв Федоров … Вночі ми йшли, а вдень відпочивали. Під час одного з відпочинків у с. Березного, (можливо, с. Березна Менський район) нас раптово оточили німці. … Бою ми не прийняли і відступили неорганізовано. … Ми повернулися, але 9 осіб військовополонених … пішли до фронту і я їх відпустив.

Петро Крапив'янський, що воював у цьому партизанському загоні, пише про цю подію:

Група Стратілата в районі с. Гусавка зустрілась з загоном військ. Загинули 20 партизанів. Вціліли повернули назад.

Стратілат:

Повернувшись в свій район, Бовкун відколов 7 осіб та заявив: «Нікому не підкоряюся, ніякого керівництва я не розумію, всі ми партійні. Якщо я зі зброєю, так і я партійний». Забрав цих людей і пішов з ними в Кобижчанскі ліси.

Таким чином, на осінь 1942 року окремо існували загони партизанів – Симоненка в Переходівському лісі, Стратілата на старому місці в урочище Орішне неподалік Ніжина, Бовкуна в Кобижчанському лісі. В Кобижчанському лісі знаходилась ще одна невелика група з 11 осіб під командуванням Кузьми Євграфовича Бабіча, бувшого завідуючого складом держрезерву, та його замісника Олексія Брусиловця.

1 жовтня 1942 біля Носівки потрапив у засідку начальник штабу Бовкуна капітан Петро Васильович Сенник, який йшов на зв’язок з Носівськими підпільниками. Важко поранений, він потрапив у полон і був убитий.

13 жовтня 1942 літак скинув над лісом в районі Чемера представника ЦК КП(б)У Якова Романовича Овдієнко и радистку Галину Дубовик. Тікаючи від переслідування, залишилися без радіостанції.

14 жовтня 1942 сталися події, про які потім у звіті згадує Стратілат:

Пішов Бовкун в Кобижчанські ліси. Там якраз була група партизанів з 11 осіб. … Він запропонував їм влитися в його загін, а себе проголосив командиром загону. … І коли ті відповіли: «Не хочемо», то Кіхтенко дав чергу з автомата в комісара групи т. Брусіловця Олексія Максимовича, в Бовкун – в Бабича. Забрали їх автомати, пістолети і пішли. Решта хлопців, звичайно, пішли з ними. Стало таким чином у Бовкуна 18 осіб.

Завідувач інструкторським відділом Бобровицького РК КП(б)У Микола Гавриленко, колишній партизан з’єднання «За Батьківщину» та інструктор оргінструкторського відділу ЦК КП(б)У Ваксман писали в доповідних записках в 1944 та 1945 роках:

… Під час переговорів у курені Бабич був Бовкуном поранений [(Ваксман: пострілом з пістолета ТТ в обличчя], звідки вибіг, намагаючись врятувати себе, але Бовкун наказав партизану свого загону наздогнати і пристрелити Бабича, що і було здійснено. У цей момент Кіхтенко – комісар групи Бовкуна – в упор чергою з автомата в присутності всіх партизанів вбив Брусіловця- комісара групи Бабича. Тільки після цього Бовкуну вдалося скористатися озброєнням партизанської групи Бабича і приєднати його особовий склад.

Олександр Гогун стверджує:

… За деякий час за вказівкою Бовкуна один з його партизанів Шевирьов, а також дружина Бовкуна Оксана Боровко (Коробко) вбили дружину фронтовика і мати шістьох дітей партизанку Шумейко, яка через недомисел прилюдно погрожувала Бовкунові викриттям.

Сам Іван Бовкун писав про ці події:

Довгий час ці групи не вели ніякої боротьби. Більшість учасників цих груп бачили своє завдання в тому, щоб зберегти своє життя. Керівні товариші вважали, що основне завдання не боротися, а чекати, коли до цих районів прийде Червона Армія і тільки тоді допомогти їй, інакше, мовляв, якщо почати діяти надто рано, то вони приречені на загибель, їх розчавлять поліція і німці.

Смерть[ред.]

Навесні 1943 року, під час наради в Центральному штабі партизанського Руху в Москві, куди прибули представники українських партизанських формувань, Москву потрясла звістка про вбивство М. І. Стратилата. Михайло Іванович був присутній на першому засіданні, після чого поїхав у готель і ... пропав. Через кілька днів його труп був знайдений в каналізаційному колодязі. Після війни знайшовся негідник, який звинуватив в організації цього вбивства Івана Михайловича Бовкуна — мовляв, хотів позбутися від партійної опіки та керувати загоном самостійно, залишити за собою всі лаври.

Примітки[ред.]

Посилання[ред.]

Джерело[ред.]

  • Фурса В. М. Славні імена Носівщини. — 2-ге видання, доповнене, перероблене. — Ніжин : ТОВ «Аспект-Поліграф», 2012. — 384 сторінки : ілюстрації. ISBN 978-966-340-493-6.