Відмінності між версіями «Кияниця Василь Сергійович»

Матеріал з Wiki Носівщина
(Життєпис)
 
(Не показано одну проміжну версію цього користувача)
Рядок 4: Рядок 4:
  
 
'''Василь Сергійович Кияниця''' ([[31 березня]] [[1919]] — [[27 липня]] [[1995]]) — учасник  Німецько-радянської війни з 1941 по 1945, механізатор [[Колгосп імені Енгельса|колгоспу ім. Енгельса]], кавалер орденів «Знак Пошани», «Трудового Червоного Прапора».  
 
'''Василь Сергійович Кияниця''' ([[31 березня]] [[1919]] — [[27 липня]] [[1995]]) — учасник  Німецько-радянської війни з 1941 по 1945, механізатор [[Колгосп імені Енгельса|колгоспу ім. Енгельса]], кавалер орденів «Знак Пошани», «Трудового Червоного Прапора».  
 
== Життєпис ==
 
'''Василь Сергійович Кияниця''' (народився {{дн|31|03|1919}} в містечку Носівка, Чернігівської області  – помер {{дн|27|07|1995}
 
  
 
== Життєпис ==
 
== Життєпис ==

Поточна версія на 21:23, 17 вересня 2019

Василь Сергійович Кияниця з онуком Володею, приблизно 1979 рік

Василь Сергійович Кияниця (31 березня 191927 липня 1995) — учасник Німецько-радянської війни з 1941 по 1945, механізатор колгоспу ім. Енгельса, кавалер орденів «Знак Пошани», «Трудового Червоного Прапора».

Життєпис[ред.]

Народився в сім’ї потомственних ковалів. Батько – Кияниця Сергій Іванович, мати – Кияниця Дарія Артемівна.

Закінчив 7 класів Носівської школи. Працював бригадиром слюсарів у Дарницькому вагоноремонтному заводі.

10 жовтня 1939 року був призваний до лав Червоної армії. З 1941 по 1942 у час Німецько-радянської війни брав участь в обороні Москви. Був поранений. Лікувався в госпіталях. Війну закінчив у Берліні в 1945 році. Нагороджений медаллю «За победу над Германией в Великой Отечественно войне 1941 -1945 гг.» (Указ Президиума ВС СССР от 9.05.1945 г.). Демобілізувався у березні 1946 року.

З 1946 року і до початку 90-х працював механізатором Носівського колгоспу імені Енгельса. Був ланковим механізованих ланок по вирощуванню кукурудзи, картоплі, гречки.

Родина[ред.]

Дружина: Кияниця Анастасія Іванівна (1928—2005) — телефоністка місцевого вузла зв'язку з 1943 по 1990.

Син: Кияниця Василь Васильович (нар. 1950) — педагог, спортсмен і громадський діяч. Майстер спорту СРСР, суддя всесоюзної категорії, відмінник освіти УРСР (1981) та України (1997), директор Носівської районної станції юних техніків (з 1972). Депутат Носівської міськради з початку 1990-х.

Відзнаки[ред.]

За високі врожаї вирощуваних культур був нагородженим орденом «Знак Почета» (№812811 від 15 грудня 1972 р) та орденом «Трудового Красного Знамени» (№1021211 від 6 березня 1981 р.).

Також мав медалі: «Тридцать лет победы в ВОВ 1941-1945 гг.» (1977), «Сорок лет победы в ВОВ 1941-1945 гг.» (1985), «За доблестный труд» (1970), «70 лет Вооруженных Сил СССР» (1988).

В 1985 році нагороджений орденом «Отечественной войны II степени» (№1189341).

Спогади[ред.]

Син Василя Сергійовича, Кияниця Василь Васильович, опублікував такі спогади про батька[1]:

Сьогодні, 31 березня 2019 року, моєму батькові Кияниці Василю Сергійовичу виповнилося б 100 років. І хоч у метрику йому записали 31 березня, він щороку, коли підходив день народження, уточнював, що йому мати казала (моя баба), що він народився 30-го, на Теплого Олексія. От тільки чому був названим Василем – він не знав.

Я любив батька. Всі найтепліші спогади дитинства і шкільних років пов’язані із ним. Він був добрим, жив для сім’ї. Жодного разу, за 48 років спільного життя, він не підняв руку на маму. Він був старшим за неї на дев’ять років. Та він і не міг женитися раніше, бо у 1937-му був призваний до армії. Коли вже служба підходила до кінця (служили тоді по три роки), розпочалася Велика Вітчизняна і його «армія» продовжилася аж до 1945-го. Війну закінчив у Берліні. Залишився живим, хоч і з постріляними ногами. Так сталося, що на початку війни він був відкомандирований в Іран, а потім, коли вже фашисти були під Москвою, він був відкликаний і потрапив відразу на передову. На оборону Москви. Там і був поранений. Розповідав він про це так:

Зима. Лютий мороз. Цілий день був бій. День короткий. То «наступали», то «оборонялися». Чіткої лінії розмежування не було. Де свої, де фашисти – все перемішалося. Тим часом почало темніти. Якась околиця підмосковного села. Жителів нема. Мороз ближче до ночі почав міцнішати. Кожний із солдатів почав шукати де можна прихиститися на ніч. Знеможені і голодні. Проте й у фашистів так само. Теж бродять у сутінках.

Батько зайшов у якийсь покинутий двір, почав роздивлятися, може де яке сіно є і відчув, що на нього хтось дивиться. Підвів очі. У шести-семи метрах стояв фашист. Так як батька він побачив першим і прицілився, то тепер будь який батьків рух – смерть. А в батька автомат за плечима… Казав батько, що у такі моменти у голові одночасно сотні думок. Головна – не здатися. Розумів, що до ворога не доплигнути. Та й сил нема. Німець бачив цей безпорадний батьків стан. Декілька секунд дивилися один на одного. Потім німець почав опускати ствол автомата. Може б він і зовсім не стріляв – однак, довіри ж нема, війна – він не стрельне, а батько може стрельнути. Тому, опускаючи ствол, фашист вже ж таки натиснув на курок. Коротка черга прострілила батькові у декількох місцях обидві ноги між колінами і ступнями. Різючий біль, а німець зник за будинком. Батько залишився живим. Завжди, коли батько це розповідав, то він наголошував, що німці такі самі люди, як і ми і що той німець його пожалів.

Рани були суттєві. Лікувався у госпіталі десь за Уралом. Після лікування оприділили його у збройний арсенал. Пристрілював зброю, після її виготовлення. Бувало коли за день пристрілював до сотні одиниць. Від «віддачі» боліли плечі, руки, німіли пальці. Ніякі «пом’якшувачі» не допомагали. Але, все ж, це була не передова… Тим часом стан ніг поліпшився і його знову було направлено у регулярні війська. Проте фронт вже був у Німеччині. Так і вижив.

Дуже добре знав стрілецьку зброю. Доручили викладати цей предмет в Московській військовій академії ім. Фрунзе. За військовим званням він був старшиною, а курсанти – офіцерами. Казав, що було кумедно, коли йому, викладачеві, «до кашкета» доповідали офіцери. Була велика перспектива викладати в академії і залишитись жити у Москві. Однак із Носівки надійшла телеграма, що помер батько, мій дід потомственний коваль Кияниця Сергій Іванович. Батько дуже спішив із Москви, але… встиг вже до свіжої могилки. Постояв, подумки поговорив із своїм батьком, а прийшовши додому, подивився на хату, на стареньку і безпомічну матір, написав рапорт і залишився у Носівці.

З перших днів пішов працювати трактористом до місцевого колгоспу ім. Енгельса. Так все життя трактористом гусеничних тракторів і пропрацював. Ще й після виходу на пенсію працював, але вже на колісному «Бєларусі» на який його «пересадив» тодішній голова колгоспу К. О. Воловник. Бо «крутити баранку» з гідропідсилювачем вважалося значно легшим, аніж тягати важелі «ДТ-54», «ДТ-55», «ДТ-75» на яких йому довелося працювати за колгоспне життя.

Чому обрав колгосп? Адже були пропозиції піти викладачем у Мринське училище механізації, запрошували працювати у міліцію, у військкомат. А він обрав колгосп. Коли я вже подорослішав і теж якось спитав: «Чому колгосп?», він, помовчавши, сказав: «Сину, велика частина земель колгоспу «Енгельса», то наша із тобою земля». – Як, наша? – Ти ж знаєш, що твій дід і його батько Іван Гордійович, потомственні козаки, все життя були ковалями. Мали кузні і хоч і важкою працею, але заробляли непогані гроші. На гроші ті придбавали землю. Десятину за десятиною. Сіяли зернові, вирощували овець. Сім’я у діда була велика і трудилися усі дуже важко. Хіба що коли у сезон наймали наймитів для допомоги.

А потім прийшли більшовики і все відібрали. Розкуркулили. Дід, щоб уникнути заслання на Соловки, віддав всі землі і 12 десятин дубового лісу й кузню добровільно. Він вже був старим для супротиву. А потім колективізація, голодовки. Все змінилося. Але ж ми селяни. От пішов я доглядати свою, ставшу колгоспною, землю… Так он що то за папери із царськими водяними орлами зберігалися у сундучку! Скільки я малим їх перебирав і роздивлявся. Особливо вражали великі водяні знаки, коли той папір дивитися проти вікна. А було ж тих «паперів» не один десяток. І то було все, що залишилося від каторжної праці династії ковалів. Нічого нема вічного. Про це мають пам'ятати ті, хто скуповують землю. Настане час і у них її теж заберуть.

Анастасія Іванівна Кияниця, дружина Василя Сергійовича Кияниці, 1948 рік

Батько розповідав, що мою майбутню маму Настю перший раз побачив на Носівській пошті, де вона з 14-ти років, як тільки німців не стало у Носівці, працювала телефоністкою. Сподобалася вона батьку, але не признавалась де живе. Вирахував і «знайшов» її на початку Малої Сениківки (нині вулиця Успенська). Вона соромилася, що жила дуже бідно, напівсиротою. А ще соромилась Василя, бо він був значно старшим за неї. Не раз намагалася з роботи додому вислизнути непомітно, щоб не проводжав. Колега, телеграфістка-фронтовичка Паша Садова, казала: «Ну й дурна ж ти Насте! Такий чоловік! Сильний, здоровий, серйозний… а ти ще ремствуєш! Аби мені такий, то я б не хвилини не роздумувала!». А батько, тим часом схоронивши й матір, залишився у хаті сам. На пропозицію перейти жити на Козарський шлях Настя не знала що й відповісти. Порадилася із своєю матір’ю. Казала пізніше, що мати переконала: «Йди, Насте. Він солідний, розумний, працює. Де ти чоловіка кращого знайдеш?». А їх, тих чоловіків, після війни й правда було не густо. А непитущих, психічно врівноважених – то й поготів. У березні 1950 року молоденька Настя стала моєю мамою. (фото).

Багато хто стверджують, що ми пам’ятаємо дитинство починаючи з 4-5 років. Не знаю. Я пам’ятаю значно раніше. Я до сьогодні чітко бачу маму, яка схилилася наді мною, коли я лежав у колисці-байці. Певне, це була зима і певне 1952 року. Мама була у шубці із пухнастим коміром. Був світлий день, вона звідкілясь прийшла і, схилившись над байкою, щось до мене промовляла. Було радісно, тепло і затишно. Ось такий найраніший фрагмент мого дитинства залишився у моїй пам’яті і до сьогодні. Коли вже у досить зрілому віці, бесідуючи за столом у сімейному колі, я це озвучив, то спершу мені не повірили. Але коли батьки почали згадувати, то з’ясувалося, що була у мами тоді така шубка, що була байка і стеля старої хати, яку я описав із пам’яті досить точно.

Ще один фрагмент з мого дитинства. Наш батьківський двір, як я вже сказав, на Козарському шляху. Якраз навпроти двоповерхового житлового будинку, що належав Мринським газовикам. А раніше, на місці двоповерхівки, була городня бригада колгоспу. Займались там вирощуванням різноманітної розсади. І тут же від подвір’я бригади вздовж дороги на Козару був 30-гектарний колгоспний сад. Той сад був посаджений у 47-48 роках. Яблуньки були маленькими, стояли одна від одної далеченько, то, щоб не пустувала земля, її обробляли. Сіяли вико-овес, пізніше садили полуницю тощо. Отож в один із днів початку осені 1954 року я, почувши уранці із розмови батька і мами, що сьогодні батько буде трактором орати у саду навпроти двору, прийняв рішення «покататися на тракторі». Знаючи, що мама не відпустить, я діждавшись появи трактора у колгоспному саду, швидко перебіг дорогу, але гусеничний трактор з батьком у кабинці тим часом вже поїхав на наступне коло. Я став чекати його повернення. Час йшов повільно і я, щоб не повертатися додому, вирішив присісти у купу соломи…

Далі так, як розповідав пізніше батько:

«Їду я у загінці в напрямку села. Весь час приорюю купки соломи, які залишилися після обмолоту жита. Доїжджаю вже майже до дороги, залишилась одна купка… Раптом здалося,що у ній щось ворухнулося. Чи то вітром так? Проте, про всяк випадок, зупинився. Підхожу до купки ближче… Боже ти мій! У соломі мирно спить мій синок… Від уяви, що могло статися, я в той день вже не сів на трактор. А потім все життя, скільки працював, згадував той страшний випадок перед кожною копичкою, яку треба було переїжджати».

А я запам’ятав, що батько, замість «покатати», чомусь мене взяв на руки і відніс додому. І був він дуже схвильованим. І чомусь на маму і бабу Гапу (мамина мама) сердився. Тільки із роками зрозумів, що тоді могло відбутися, але не відбулося.

У теплих спогадах про рідну людину один за одним випливають різні епізоди. Я був ще десь у третьому чи четвертому класі, як батько приніс з роботи металевий стержень. Сказав, що будемо турнік робити. Встановив і закріпив цей стержень більш ніж на двометровій висоті між двома вербами. Почав показувати мені різні вправи, яких я ніколи не бачив раніше. Дав спробувати мені. Я трохи потеліпався на перекладині і попросився додолу. – Нічого сину, навчишся… Дечому за місяці і роки навчився, але так, як вмів батько – ні. У мене й досі перед очима батькова тодішня стрункість і підтягнутість, зібраність. Він легко підстрибував, обхоплював долонями метал турніка, силовим жимом виходив у вертикальну стійку і… починав крутитися. Він ту вправу називав «сонце». Зупинявся у вертикальній стійці і, трохи «відпочивши», униз головою, починав крутитися у зворотному напрямку. Я значно пізніше довідався, що такі батькові вправи виконувати без «страховки» заборонено. А він виконував, був впевненим у собі і своїй силі.

Все життя батько тяжко працював на землі. За свій труд був нагороджений багатьма нагородами, найвагоміші із яких ордени «Знак Пошани» і «Трудового Червоного Прапора». Про нього часто писала районна газета, як про передовика колгоспного виробництва. Публікації він читав, але відносився до них якось байдуже, навіть критично. Він не любив носити нагороди, а тому мені вдалося тільки один раз умовити його вдягнути обладунки, щоб сфотографуватися в них. Маючи всі пільги фронтовика, він ніколи ними не користувався. Він не любив ходити на всякі збори ветеранів і не ходив на них. Правда раз чи два сходив на зустріч із дітками у сьому школу.

Батько багато читав. Передплачував фахову літературу по механізованому вирощуванню картоплі, гречки, тобто тих культур, які йому доводилося вирощувати у колгоспі у рамках механізованої бригади, яку він очолював. Хлопці у тракторній бригаді його поважали. Його лідерство визнавали беззаперечно, що дуже важливо у чоловічих колективах.

Батько мав поетичну душу, відчував прекрасне, дуже любив музику. Умів грати на гітарі. Можна дивуватися, але грав складні класичні твори. Казав, що навчився грати в армії. Він і мене навчив грі на гітарі. Причому так, що я у шостому класі виступав на сцені Носівського будинку культури на якомусь звітному концерті. Грав якийсь «Гавайський вальс», якому мене навчив батько, і якого ніхто ніколи не чув раніше. Але в мені переміг баян, азам гри на якому мене навчив мій шкільний учитель Петро Євгенович Репета. А потім я вже удосконалювався за «Самоучителем игры на баяне», який ми всією сім’єю виписали з Москви через магазин «Книга-почтой».

Батько цікавився політикою, новинами. Яким би стомленим не прийшов з роботи, він неодмінно брав до рук газету, з якою, траплялося, й засинав. Коли я ще був малим, ми купили радіоприймач «Іскра». Електрики на нашій вулиці не було, а тому приймач працював від батарей, які дуже заощаджували. Батько вважав, що московське радіо бреше. А тому намагався серед безлічі глушилок розібрати передачі «Голосу Америки», «Радіо Свобода», «Радіо Ватикан». Не любив байок про комунізм. Про вступ до комуністичної партії навіть чути не хотів. Чим суттєво поплатився. Мені розповіли якось, що батьку, який роками вирощував найвищі у районі врожаї гречки, після вручення ордена «Трудового Червоного Прапора», запропонували вступити до КПРС, щоб можна було подати на нього представлення на «Орден Лєніна», а потім і на Зірку Героя. Відмовився вступати.

Чи не найголовніше, батько був чудовим оповідачем. Хоч взагалі був не багатослівним. Однак, коли вже «розговориться» то його мова була насичена образністю, порівняннями, нерідко мала підтекст і спонукала до діалогу. Він міг посилатися на класиків, особливо на твори Тараса Шевченка. Міг доречно цитувати їх. Знав багато приказок і був багатий мудрими порадами. Бувало, неймовірно дивував: на одному із сімейних застіль, на Паску, мова зайшла про вірші. Вже не пригадую деталей. Але в пам’ять врізалося, як батько, як кажуть, ні з того, ні з сього, прочитав на пам’ять величезну поему Лермонтова. У нас тоді мову відібрало від здивування. А ще, за всі роки його життя я не почув від батька жодного разу нецензурного слова, чи лайки. Це при тому, що на тракторному таборі практично всі спілкувалися матюками. І я малим там бував досить часто і є тому свідком.

У батька були пізнання у найнеочікуваніших галузях. Він чудово знав зоряне небо, назви сузір’їв і розповідав мені малому про них краще за будь якого вчителя астрономії. Знав життя бджолиних сімей і лісових мурашників. Любив збирати гриби, хоч, як на мене, не стільки це, як просто любив ліс, його тишу і пахощі, щебет пташок. Він взагалі дуже любив природу, любив саджати дерева. За нього двір був, як маленький дендропарк. Коли я був у шостому класі батько навчив мене прищеплювати фруктові дерева. Моїм «екзаменом» перед ним був експеримент, коли я на дичку груші прищепив на кожну гілку окремі сорти різних груш. Було дев’ять гілок, то вийшло дев’ять сортів. Прийнялися всі, проте згодом дві гілочки всохли, а сім сортів на одному дереві плодоносили майже тридцять років. Груша та ще й до сьогодні доживає віку в батьківському дворі. Правда гілки із різними сортами почергово вмирають. Залишилося всього два. Обидва пізні. Певне, ранні сорти менше живуть.

Практично все, що росло у нашому великому дворі, було посаджено батьком у різні роки. Яблуньки, груші, вишні, сливи, абрикоси, шовковиці, смородина, малина, аґрус, порічки… А ще – верби, липи, в’язи, берізки. Проте найбільше було волоських горіхів. Батько їх сам навчився вирощувати із зернят, для чого зробив невеликий «парничок-грядочку». Вирощені ним саджанці щедро роздавав сусідам, родичам, знайомим – усім, хто просив. А ще, коли я був малим, він привіз із лісу малюсінькі ялиночки і посадив їх по двору. Дві з них виросли стрункими, високими і красивими до величезних розмірів. Можливо, були б досі, але вже після батька хтось сказав мамі, що ялинки – на «звід двору». Попросила кума Олексія, щоб зрізав.

Так склалося, що після армії я став жити окремо і додому навідувався вже як гість. Батько ставав все старішим. Повідкривалися постріляні німцем рани на ногах. Він намагався їх доглядати, але вони вже практично не заживали. Можна тільки уявити, як вони у нього боліли. Але на біль він ніколи не скаржився. Він весь час намагався щось робити у міру сил. Якось весною 1995 року я навідався, щоб викосити двір і попід двором. Звичайною косою, «семиручкою». Батько сидів на крилечку і дивися як я кошу. Повільно встав, підійшов до мене: «Дай трохи прокосити…». Я передав йому косу. Він прокосив десь із метр і повернув косу мені: «Добре косить…». В цей час я відчув, що мій дужий батько став практично немічним. У мене підкотився клубок до горла. Яким він був орлом, а яким став…

Настав липень 1995 року. У батька уночі раптово стався крововилив у мозок. Він лежав на м’якому дивані, на якому спав останні роки і йому вже ніхто не міг зарадити. Я впевнений, що він розумів свій невиліковний стан, а тому відмовився приймати їжу. Як мама не намагалася, щоб він щось з’їв, хоч абрикоску, хоч кавунчика шматочок, він зціплював зуби і не давав себе годувати. Приїхали з Холмів сестричка Валя із своїм чоловіком Віктором. Обоє лікарі. Та нема ліків від старості. Буяв сонячний липень, а у своїй хаті помирав хазяїн і справжній козак. Його не стало 27 липня 1995 року.

Це мої спогади про мого батька, періоду моєї юності. Написав експромтом, до його 99-річчя. До сторіччя хотів доповнити, а потім, прочитавши, передумав. Хай буде так, як спершу.

Примітки[ред.]