Музиченко Степан Михайлович

Матеріал з Енциклопедія Носівщини
Степан Музиченко, автопортрет

Степан Михайлович Музиченко (народився 1 січня 1935 в селі Макіївка — помер 11 березня 1993) — композитор, письменник, художник, журналіст, мистецтвознавець. Член Спілки художників України.

Життєпис

Походив з багатодітної селянської, трудової родини.

Навчався в Макіївський середній школі до 7 класу. З 8 по 10 клас навчався в Літківський середній школі.

1933 року закінчив агромічний технікум та став працювати за направленням у Макіївці. 1934 року одружився з Феодосією Дмитрівною.

З 1950 року — студент географічного факультету Київського державного університету імені Тараса Шевченка.

1953 року був виключений з університету за націоналізм. Пізніше був поновлення і отримав диплом в 1956 році. Працював у Макіївці в школі учителем географії, співів, малювання. Організував художню студію де навчався нині відомий художник Микола Стратілат.

Знову був звільнений за активний націоналізм.

За конкурсом був прийнятий У квітні 1958 на роботу в науково-популярний журнал «Народна творчість та етнографія». З 1973 року і до останніх своїх дніве працював відповідальним секретарем журналу.

1962 року був на семінарі молодих письменників в Одесі разом з Борисом Олійником, Євгеном Товстухою.

1964 року вийшла друком книжка Степана Музиченка «Подих землі» де вміщено оповідання про художників.

З 1980 — член Спілки журналістів України.

З 1983 року - член Спілки художників колишнього СРСР як мистецтвознавець.

З 1969 по 1972 рік навчався в аспірантурі Інституту мистецтвознавства, фольклору й етнографії імені Максима Рильського АН УРСР, у відділі етнографії.

Помер 11 березня 1993 року.

Гурт однодумців з Дачі Ковалевського

Джерело: Віталій Карпенко: Гурт однодумців з Дачі Ковалевського, Український репортер, 28 квітня 2017, переглянуто 17 квітня 2020

Влітку 1962 року з ініціативи Спілки письменників України було скликано творчу молодь з усієї країни на семінар початківців (вочевидь, перший) на Дачі Ковалевського, що на березі моря в Одесі.

Так склалося, що ми, п’ятеро з різних регіонів, поселилися в одній великій кімнаті. Це Степан Музиченко з Києва, Євген Товстуха з Чернігівщини, Валентин Чемерис з Дніпропетровщини, Олег Чорногуз з Вінниччини та я з Миколаївщини. Як виявилося згодом, це досить знаково – ми, на той час хоч і молоді-зелені, проте в багатьох питаннях, не тільки літературних, а й політичних, виявилися однодумцями.

Керував семінаром толерантний і розважливий Валентин Речмедін. Приїздив кілька разів з Києва, як кореспондент газети «Молодь України», досить уже відомий поет Борис Олійник. Із нашої п’ятірки найдосвідченішим у літературі був Валентин Чемерис – на той час на виданні була його перша книжка. У нас же це ще було у мріях.

Семінар був цікавий і повчальний. Початківці читали й обговорювали свої «шедеври». Кияни почувалися самовпевненіше – зі столиці ж, а не якась там периферія. Проте семінар у всіх відношеннях був корисним.

Та найцікавіше у нашій п’ятірці відбувалося у кімнаті – до пізньої ночі ми обмінювалися думками і не тільки щодо літератури, а і політичними міркуваннями. Ми писали один на одного епіграми, іноді досить гострі, не без гіперболізації, проте ніхто не ображався.

Певно не буде перебільшенням сказати, що спілкування нашої п’ятірки між собою не тільки зблизило нас на час літературного навчання на березі моря, а й тривало довгі роки по цьому. Про це якраз і йтиме далі.

Націоналіст по духу і по крові

Степан Музиченко, з яким я запізнався на семінарі початківців на Дачі Ковалевського, попри те, що приїхав з Києва, тримався просто, без жодної зверхності, що було властиве декому зі столичних колег. Він різносторонньо обдарований, кохався в музиці і сам музику писав. Мав талант художника, навіть зробив експромтом кілька замальовок з мене – досить схожих на оригінал. Зрештою, це видно також із його автопортрета: надзвичайна схожість.

Зібрання творів С. Музиченка і спогадів про нього

Про себе Степан, зокрема про те, що він давно писав вірші, музику, що багато малював, не розказував. Взагалі не любив хвалитися. Ми його сприймали як киянина, оскільки він працював у журналі «Народна творчість та етнографія». А народився він у селі Макіївка Носівського району на Чернігівщині. Невгамовний Микола Сом свого часу передав мені книгу «Зібрання творів С.М.Музиченка та спогадів про нього», що побачила світ 1996 року, з автографом О. М. Баклана (сина відомого макіївського краєзнавця Миколи Миколайовича Баклана), що доклав чимало зусиль, щоб вона побачила світ.

Книга надзвичайно цікава тим, що у ній зібрано багатий фактичний матеріал про життя скромного сельчанина, уродженця Чернігівщини Степана Музиченка та його творчість. Цікаво, що його односельці такі ж знамениті люди як і він: Євген Товстуха, Станіслав Реп’ях, Микола Стратілат.

Він був справжнім українським патріотом, який сповідував (і проповідував) національну ідею. За націоналізм був виключений з університету ще 1953 року. Та все ж зумів здобути вищу освіту і отримати диплом. Працював у своїй Макіївці в школі, та був звільнений знову ж таки за активний націоналізм. Зрештою, за конкурсом був прийнятий на роботу в журнал «Народна творчість та етнографія». Звідти він і прибув до Одеси на семінар майбутніх письменників.

У збірнику Степанових творів та спогадів про нього чимало відомих та маловідомих матеріалів. Упорядники подали добірку його віршів «Тисячолітнє кохання» у ксерокопії його рукопису. І добре зробили – читач бачить не тільки поетичний, а й натуральний почерк автора. Добірка віршів суттєво доповнює уявлення про нього саме як про поета. А як композитора його характеризують три пісні (ноти) на слова Д. Чередниченка, В.Діденка та В.Підпалого.

Суттєво доповнюють уявлення про Музиченка як художника, письменника, журналіста уривки з його книги «Подих землі» (1964 р.), його вибрані праці з газет і журналів, з книги відгуків про виставку двох земляків і друзів – (Музиченка та Стратілата), а також його листи та студентський щоденник. Звичайно ж, цілком доречні у книзі спогади про Степана тих, хто його добре знав. Суттєво доповнюють книгу його художні роботи (звідти взято і відтворений у цих нотатках його автопортрет, поданий вище) та фотографії з сімейного архіву.

Минув 31 рік після письменницького семінару на березі моря в Одесі, де сформувалася наша п’ятірка однодумців. На жаль, після цього нам не довелося зустрітися. Степан відійшов у засвіти навесні 1993 року.

Хай земля тобі, друже, буде легкою. Доки живі, ми тебе пам’ятаємо.

Твори

  • Музиченко С. Подих землі. Оповідання про художників. Київ, Молодь, 1964.

Посилання

Література

  • Зібрання творів С.М. Музиченка та спогадів про нього» (1996).